50. Дзвінок капітана

Після розмови з Діною, я випив пів пляшки рому. Лише цей об’єм алкоголю зміг викликати сонливість й трохи розслабити, бо від напруження цілком можна було заряджати телефон, просто тримаючи його у руках.

На ранок, певна річ, почуваюся паршиво. Не так через випите вночі, а через роїння думок, яке зводить з розуму. Лежачи на ліжку, на животі, все намагаюся вигадати, як вмовити Діну піти на мої умови, навіть вигадую ультиматуми на крайній випадок. Але всі варіанти видаються абсурдними та провальними.

Двері у кімнату відчиняються й дружина — досі ще дружина! — підходить до шафи, аби взяти необхідний одяг. 

— Доброго ранку, Несторе, — люб’язно вітається вона.

Ех, помітила, що у мене розплющені очі. Ніколи не розумів, як жінкам вдається бачити спиною. 

— Він недобрий: дружина не дає розлучення, ще й загрожує забрати улюблену доньку.

— Я всього лише намагаюся зберегти нашу родину.

— Яка вже розпалася, — зауважую. 

Діна цокає язиком й різким рухом дістає вішак з костюмом. 

— Гаразд, Діно, назви будь-яку суму, — підтягуюся на ліжку й сідаю. 

Дружина хмикає, усміхнувшись. У цей час знімає штани та піджак з вішака.

— Чому мовчиш? — питаю.

— Ти вважаєш мене меркантильною? 

— Ти ж хотіла будувати кар’єру. Матимеш фінансову можливість.

— Хотіла, але це для мене не головне, — Діна цмокає повітря губами у моєму напрямку й рушає до дверей. 

Взявшись за одвірок, зупиняється й ще повертає до мене голову. 

— Я маю ненадовго від’їхати, а мама досі ще не прийшла. Скажеш їй, що повернуся за пів години. Гаразд? А Емму я візьму з собою. Ти ж збиратимешся на роботу?

— Так. А Олеся сьогодні не приїде?

— Їй потрібно бути присутньою на першій парі в університеті, тому до нас запізниться, — Діна морщить носа й оцінювально мене оглядає. — Несторе, а скільки ти вчора випив?

— Скільки вважав за потрібне, — невдоволено буркаю.

— Тоді ще самостійно прийми відважне рішення підійнятися й відкрити вікно.

Дружина йде, а я вдихаю важке повітря й таки змушую себе через силу підійти до вікна й залишити його відчиненим навстіж. До ліжка не повертаюся, бо навряд чи змушу себе вдруге встати на ноги. Приймаю душ, і якраз коли виходжу з ванної кімнати, Діна несе Емму в милому жовтому костюмчику на вихід. 

— Це що за краса? — звертаюся до малечі з м’якою іграшкою у руці. 

Підхоплюю її вільну ручку й цілую. 

— Несторе, якщо не дочекаєшся маму, залиши ключ під килимком, — просить Діна. 

До дружини киваю, а доньку запитую:

— Можливо, я повернуся раніше, і ми відвідаємо “Територію розваг”? Минулого разу тобі сподобалося. 

— Чудово. Цього разу я таке не пропущу, — натягує усмішку Діна.

— Тобі їдьте вдвох, — серйознішаю. — Тим паче ще не знаю, чи зможу звільнитися раніше. 

Вдруге за сьогодні Діна цокає ротом. 

— Ти ображаєш мене, Несторе.

Вона штовхає двері, не чекаючи на відповідь, і залишає будинок. З вікна кухні спостерігаю, як дружина пакує візок в багажник, а тоді зникає з виду. Залишається лише її запах у будинку, яким просякнутий кожний куточок. Раніше цей аромат я обожнював, а тепер він дратує. 

На столі досі стоїть пляшка недопитого рому. Роблю один ковток міцного напою й ставлю пляшку на полицю у шафці. Перед робочим днем все ж краще випити кави. 

“Чи не надто ображаю дружину?” — роздумую, коли запиваю гарячим напоєм давкий бутерброд з шинкою. — “Те, що я прийняв рішення розвестися, не означає, що маю до неї говорити зневажливим тоном, навіть якщо маю привід сердитися”. 

На роботу збираюся довго. Зовсім не можу зосередитися. Одну лиш сорочку обираю двадцять хвилин. Одна видається тісною, інша — надто вільна, а у третій комірець тисне у шию. Дідько, хоч бери й діставай з кошику з брудним одягом улюблену сорочку!

Коли обираю між брунатними та синіми туфлями, у кишені оживає мобільний. Є підозра, що керівництво вирішило поцікавитися, чому я досі не на роботі. Зазвичай мене не перевіряють. Але чомусь цього разу переслідує неприємне чуття, яке не знаю до чого ще прив’язати. 

Номер невідомий. Отже, це щось не важливе. Однак слухавку беру машинально.

— Так! — кажу й вслухаюся у недовгу тишу. 

— Демченко Нестор Вадимович?

— Так, це я. А з ким говорю?

— З вами розмовляє капітан поліції Майоренко Віктор Васильович. Маю повідомити неприємну новину.

Сідаю на пуф у коридорі. Недарма відчував тривогу.

— Кажіть, капітане. 

— Спочатку дайте відповідь, чи ці номери, присвоєні автомобілю вашої дружини? — називає букви та цифри. 

— Так. А тепер нарешті поясніть, що сталося?! — відчуваю, як пришвидшується серцебиття. — Що з Діною?! 

— Вона потрапила в аварію. Зараз у важкому стані, але екстрена допомога вже транспортує її у міську лікарню.

— О боже… — все меркне перед очима. — Як це сталося?! Я зараз приїду! Скажіть ще, що дитиною?! 

Моє питання капітан не почув. Гудки врізаються у вухо й за відчуттями проходяться усім тілом разом з тремтінням. 

У стані лихоманки виїжджаю з гаража й на швидкості лечу в лікарню, відчуваючи як на поворотах колеса відриваються від землі. У потрібне виділення вриваюся, ледь не знявши двері з петель. 

— Шановний, ви до кого? — питає збентежена молода дівчина біля чоловіка з паперами у руках. Схоже, вона — медична сестра. 

— Щойно сюди мали привести після ДТП мою дружину Демченко Діну Віталіївну. Двадцять сім років. І ще дитину! 

Чоловік навпроти понуро зітхає. Спочатку дивиться на мене, тоді опускає очі у підлогу.

— Мені шкода, але серце вашої дружини зупинилося ще в дорозі до лікарні. Травми виявилися несумісними з життям. Прийміть мої найщиріші співчуття.

— Що ви таке кажете?! — не можу повірити.

— Запевняю, ми зробили все, що могли. Я чув, що машину сильно  зім’яло. Там було неможливо вижити.