17. Конфуз на кухні

Саме тоді, коли хочу від безсилля відкласти гаджет, доноситься ледь чутне скиглення, яке одразу ж замінює гучне вищання.

З дивану підриваюся з пришвидшеним серцебиттям. Сонливість наче рукою зняло. Нічник у формі місяця, що висить на стіні як декор, ледь дозволяє розгледіти щокате обличчя немовляти, що плаче навіть не розплющуючи очей.

— Маленька, не хвилюйся. Я — Олеся, ми вже знайомі, — промовляю, усвідомлюючи, що я для неї чужинка. Дитинчаті все ж потрібна матір, яку ніхто не зможе замінити. Але я спробую.

Обережно пригортаю Емму до себе, бо, як і вперше, боюся тримати крихітку на руках. Почуваюся незграбою.  

— Знаю, знаю, що ти не маєш причин мені довіряти, але я тебе не скривджу. А мама… Вона незабаром прийде. Спробуємо заспокоїтися без неї, — а тоді ще тихо додаю: — Обидвоє, — бо неабияк хвилююся, але сподіваюся, що дитина цього не відчуває.

Але як не намагаюся втихомирити Емму, вона відмовляється спокійно лежати. Крутиться, що важко втримати. Тож доводиться обійняти міцніше. А від цього ще більше боюся нашкодити. Ой, леле…

Ще трохи поколисавши дівча на руках, щоб воно хоч трохи заспокоїлося, розумію, що це все одно не дає результатів. Треба негайно годувати дитину, бо це головна причина плачу, тож тепер рушаю з немовлям на кухню.

Від того, що крик стоїть на весь будинок, ще й бентежуся, щоб не потривожити господарів — Нестора, якому необхідно виспатися перед робочим днем, і його дружину, адже вона дійсно виглядала стомленою. А ще не хочу в перший же робочий день усіх розчаровувати своєю безпорадністю. Але що довше плаче дитина, тим більше втрачаю бойовий настрій.

Ледь вдається знайти на кухні вимикач, а дотягнутися до нього з дитиною на руках — ще важче випробування. А коли мені це все-таки вдається, яскраве світло неприємно врізається нам з Еммою в очі — і тепер крихітка, морщачись, верещить ще гучніше.

— Пробач, не знаю, як збавити яскравість… Я швидко приготую їжу, і ми рушимо в твою затишну кімнатку. Гаразд?

Повертаюся до шафки, щоб дістати суміш, але розумію, що на руках з дитиною неспроможна її дістати, як і заколотити нічний перекус.

З сум’яттям роззираюся. У кутку помічаю портативний дитячий шезлонг, вкритий м’якою знімною тканиною. На нього й поміщаю Емму, при цьому фіксуючи триточковим ременем безпеки. Хух… Вже легше… Але від вереску досі закладає вуха, доки не помічаю на шезлонзі музичний блок з кількома мелодіями та вібрацією для заспокоєння. Разом вони перемикають увагу малюка, і поки Емма прислухається до знайомої мелодії, я тремтливими руками нарешті готую суміш.

Коли дитина знову заходиться плачем, саме перевертаю пляшечку й крапаю пізню вечерю Емми — чи нічну? — на тильну сторону власної долоні, щоб перевірити, чи не гаряча суміш. Зрештою ще доводиться потримати пляшку під струменем холодної води з крана. При цьому примовляю чи то до себе, чи до дитини:

— Ще трохи… Одна хвилиночка… Секундочка…

Після цього просто на кухні беру маля на руки й запихаю йому соску до рота, як показували на одному з навчальних відео. Дитина одразу спрагло обхоплює латексну соску й починає ковтати вміст пляшечки. А я подумки прокручую в голові кадри того, як готувала суміш. Хвилююся, щоб нічого не пропустила, не переплутала. Ще й добиває іронічна думка, присвячена Еммі, яка п’є з моїх рук: “Тільки не вмирай”.

На нервовому підґрунті починаю беззвучно сміятися. Господи, яке божевілля. Навіщо я лише вв’язалася у це все? А ще дивує те, як Діна отак з легкістю довірила чужинці немовля. Бо якби я обирала нянечку для своєї дитини, то, певно, з тиждень не спускала очей з нової працівниці. А тоді б все одно пояснила, що не потребую послуг. Бо які ж це справи матері можуть бути важливіші за власну дитину?

Кілька хвилин у тиші дозволяють трохи розслабитися — і градус моєї тривоги помітно знижується. Дитина більше не кричить, лише пхинькає. При цьому допитливо роззирається й намагається зловити ручками моє волосся. А коли повертаємося у кімнату з комфортним тьмяним освітленням, моє переднє пасмо Еммі таки вдається зловити, після чого вона заплющує оченята й після недовгого погойдування засинає на руках.

А я навіть підгузок не змінила… Впевнена, тепер докори сумління не даватимуть спокою аж до ранку. Але розбудити дитину вже не наважуюся. Кладу її у колиску, а сама сідаю на диван й закидаю голову. Видихаю. З годуванням наче впоралася. Тільки пляшку залишилося помити.

Коли впевнююся, що дитина міцно спить, крадькома залишаю дитячу й, ледь тягнучи ноги від втоми, повертаюся на кухню. Сьогодні був емоційно важкий день, і тепер він перейшов у ніч, наповнену хвилюванням. А ще обіцяла до самого вечора сидіти з Еммою. Втім, вже мрію повернутися на квартиру й завалитися у ліжко, обійнявши прохолодну подушку. Але перед тим ще чекає нелегка розмова з подругою, з якою ніколи раніше не сварилися. Хіба що були якісь невеликі побутові суперечки — це інше. Тепер же доведеться влучно дібрати слова, щоб Ася мені повірила. І сподіваюся, вона вислухає мене й усе зрозуміє. Тоді лише залишиться помиритися з Максимом.

Беру до рук телефон і набираю подрузі повідомлення.

"Я ніколи б не дозволила собі вчинити з тобою підступно. Ввечері поясню, що сталося насправді."

На диво, у такий пізній час подруга одразу прочитала повідомлення. От тільки відповіді, на жаль, немає. Це поганий знак. Але обіцяю собі про це не думати до самісінького вечора. Без цього вистачає мороки.

Знову вмикаю на кухні світло. Коли під рясним струменем води колупаюся у посудині щіточкою, краєм ока помічаю оладки, накриті серветкою. Живіт одразу зрадницьки бурчить, нагадуючи, що я не мала змоги повноцінно повечеряти. Але хіба маю право чіпати чуже? А з іншого боку, треба ж десь брати енергію, щоб справлятися з малям.

Беру два оладки. Один повністю запихаю у рота, інший — тримаю пальцями на готові. Це перша моя у житті крадіжка. Хай і дріб’язкова, а долоні спітніли. Зате яка смакота! Як виявляється, всередині оладків ще й малинове варення. Жуючи, аж стогну від насолоди.