16. Дорога у ніч

Пригнічена до такої міри, що хочеться впасти на землю й рюмсати вголос, я лише схиляюся до найближчого дерева й обхоплюю руками голову. Через ширму сліз розмито бачу, як спочатку за гуртожитком прудко зникає Ася, а тоді неквапливо — Артем. А від Максима взагалі вже й слід простиг.

Хто б міг подумати, що невинне прагнення зробити комусь краще повернеться до мене катастрофою, бо ніяк інакше окреслити те, що сталося, не можу. Від мене відвернулися найдорожчі, і що найщемливіше для серця — незаслужено.

І все ж свято вірю, що Ася завтра вислухає й усе зрозуміє, але для цього не варто зараз сунутися на квартиру. Але тоді що залишається?  

Оглядаю будівлю переді мною. Роздумую, чи зможу домовитися за ліжко на одну ніч. Піднявшись, опускаю очі до кишень і шукаю в них хоч якісь купюри. Сльози зрошують щоки. Виривається схлипування. Моїх накопичень вистачить лише на кілька шматків доброї піци та чай, якими нехтувати не хочу, бо неабияк голодна.

Тоді логічніше повечеряти в якійсь дешевій забігайлівці, поки заклади ще не зачинилися, а тоді попроситися на ночівлю до когось із дівчат з моєї групи. Втім, є ще одна ідея, куди податися, але вона божевільна. І все-таки беру мобільний і перевіряю наявність білетів до Градська. Як на замовлення, останній поїзд рушає через сорок хвилин. А від мого місця знаходження до приміського вокзалу йти пішки якихось нещасних десять чи п’ятнадцять хвилин. От тільки чи потрібна Діні няня в такий пізній час? Чи не сприйме Нестор пропозицію наглядати за Еммою вночі дивною та недоречною?

Згадуючи, як Діна потребувала няню й благала обійняти запропоновану посаду, таки наважуюся набрати її номер. Вирішую, що навіть якщо зараз допомога не потрібна, то хоча б уточню, на котру завтра прибути до їхнього будинку.

Гудок, ще один… Схоже, члени родини Демченків уже солодко сплять.

— Слухаю, — нервово звучить жіночий голос, коли забираю телефон від вуха.

— Діно, добрий вечір! — знову підношу гаджет. — Пробачте за мій пізній дзвінок. Це… Олеся — няня вашої доньки. Ми домовлялися, що завтра приїду.

— Я не забула, і, повір, чекаю тебе як подарунок долі.

На фоні чую дитячий плач, від якого стискається моє серце. Емма чимось засмучена. Або потребує обіймів у той час, як матір знову залишила її в колисці.

— У вас втомлений голос, — зазначаю те, з чим дійсно неможливо не погодитися. — Можливо, допомога з малям потрібна вже зараз?

— Зараз?! — фиркає Діна, чим змушує мене пошкодувати про запитання.

— Не наполягаю. Перепрошую… — ще й для чогось прошу вибачення.

Чую важке зітхання у слухавці. На хвилину запановує пауза. Все ще сподіваюся, що пані Демченко прийме пропозицію, як раптом чую:

— А знаєш, Олесю, приїжджай. Ми з чоловіком домовлялися найняти няню лише на денний час, але я вже не пам’ятаю, коли востаннє повноцінно спала через крики. Коли тебе чекати?

— У мене дорога займає дві години, а ще до вашого будинку треба добратися.

— Дві?! — щиро здивована Діна. — Звідки ж ти їдеш?!

— Пробачте, я забула сказати, що живу в Ланові, і насправді не вважаю це проблемою. Повірте, поїзди курсують досить часто.

Чую смішок, підперезаний тихим лайливим словом, що допомагає зрозуміти, наскільки я приголомшила своїм зізнанням цю вродливу брюнетку. Ймовірно, вона ще й тепер вважає мене дурепою.

— Що ж, Олесю, якщо така дорога для тебе це не проблема, то для мене тим паче, — зрештою видає вона. — Візьмеш таксі на вокзалі, щоб до нас добратися. А я на місці розрахуюся з водієм. Хочу, щоб ти якнайшвидше прибула. Вулицю хоч пам’ятаєш?

— Гайворона, 6.

— Щоб не розбудити всіх у будинку, набереш мене, коли стоятимеш під воротами. Втямила?

— Так.

— Чекаю.

Витираю залишки вологи під очима й квапливо рушаю у бік вокзалу, щоб встигнути дорогою прихопити щось поживне. Нові плани допомогли абстрагуватися від особистісних проблем, але залишився неприємний посмак після розмови з Діною, особливо після її вкинутого "Втямила?". Ніяк не второпаю, як таку фіфу міг обрати настільки виважений та відповідальний чоловік, як Нестор. Невже кажуть правду, що чоловіки люблять очима? Чи з ним матір Емми завжди спілкується в іншій манері? Певна річ!

Дорогою купую лише один шматок піци та пляшку води, щоб моїх надбань вистачило на білет. На щастя, студентський квиток завжди зі мною, а отже, вартість поїздки до іншого міста обійдеться недорого.

Вже у потязі, під світлом ліхтарика свого телефона, споживаю свою скромну вечерю. А тоді, влігшись і впершись поглядом у полицю для ковдр, у напівтемряві під гуркіт і коливання потяга уявляю, як візьму до рук маленьку Емму, пригорну до себе, відчуваючи м’якеньке волоссячко щокою, й пообіцяю охороняти її сон. Ймовірно, заспіваю колискову, яку в дитинстві чула від мами. Наразі лише можу згадати її приспів, але пошук пісні у браузері допомагає знайти цю пісню й відновити в пам’яті забуті слова.

Шкода лише, що не встигла прочитати про діток із нового посібника. Через це неабияк хвилююся, що у чомусь не впораюся. Зате пам’ятаю короткий екскурс від подруги щодо догляду за дітьми й сподіваюся, що цих знань буде достатньо, щоб провести бодай одну ніч із крихіткою Еммою.

***

Місто Градськ зустрічає похмурою погодою. Комбінезону та тонкої кофтинки під ним недостатньо, щоб зберігати тепло. Тому ще на пероні скулююся і починаю тремтіти, як на вітрі осиковий лист. Поглядом шукаю рекламні листівки чи стенди з оголошеннями, де пишуться номери місцевих таксі. Однак безрезультатно. Зате, коли виходжу з будівлі вокзалу, помічаю цілий ряд жовтих автівок і сідаю в першу ж, називаючи водієві з округлим обличчям потрібну адресу.

Дороги в нічний час пусті, тож доїжджаємо до будинку Демченків всього за кілька хвилин. Ще при в’їзді на вулицю набрала Діну, і якраз коли водій гальмує біля воріт, мати Емми у замшевому блакитному костюмі підходить до віконечка водія, щоб розрахуватися за поїздку.