12. Надто ввічливий

Скільки людині потрібно часу, щоб охолонути після суперечки? Здається, запал Максима мав давно згаснути, але після трьох довгих гудків з’являються сумніви, що він має бажання говорити. Залишається лише сподіватися, що цей ударник зараз тренується з гуртом і саме тому не приймає виклик.

Опускаю руку з телефоном і спостерігаю у вікні потяга, як тягнуться кольорові, але через те, що вечоріє, тьмяні смуги — поля, луки, а пізніше — ліси, що зливаються в один безперервний рухомий потік. А над ними всю дорогу змінюється колір неба від світло-блакитного до оранжевого.

Усі дві години їзди думала над тим, чи взагалі тепер буде змога зустрічатися з Максимом. У нього тренування, робота, а в мене навчання, а опісля — теж робота. Ще й дорога до Градська займатиме купу часу. Коли нам бачитися? І все ж, для Максима готова знаходити у своєму щільному графіку час. Він — добрий, відкритий хлопець. Поруч із ним почуваюся потрібною. Ася навіть запевняла, що мені на курсі заздрять. І я їй вірю. Головне, щоб Максим теж знаходив час для "нас". І щодо цього, попри його обіцянки, хвилююся найбільше.

Коли довгою освітленою ліхтарями алеєю добираюся з вокзалу додому, згадки про розмову з Нестором витісняють роздуми про стосунки з Максом. Після останньої поїздки в Градськ найбільшим розчаруванням стало те, що цей чоловік має повноцінну родину, а отже, дарма його уявляла поруч із собою. І, як виявилося, я навіть не у смаку цього чоловіка. Йому подобаються ефектні дорослі жінки, як Діна. А я — її повна протилежність. Ще й надто юна. Не дарма до мене Діна зверталася, мов до підлітка.

І все ж, я не змогла опиратися вмовлянню Нестора. Щось не дозволило відмовити, хоча при Діні я досить стійко тримала оборону. То чому стала настільки вразливою від спілкування з Нестором? Бо він таки мені подобається не менше, ніж навіть до того, як дізналася, що цей чоловік одружений. А ще мені сподобалася Емма — миленьке дитятко, пригорнувши яке, забуваєш про всі негаразди й добровільно тонеш у ніжності, яку побічно й сама випромінюєш. І хоч маю впевненість, що у догляді за дитям буде нелегко, тим більше без досвіду, ладна бодай спробувати себе у ролі няні, дбаючи про крихітку, немов про своє дитя. І завдяки сну це неважко уявити. А в разі чого, відмовитися від роботи завжди зможу. На щастя, батьки Емми не підсунули папери з жорсткими обов’язками та умовами.

Увійшовши у квартиру, як завжди, вдихаю запах м’яти й зазираю на кухню у пошуках Асі. Всюди тиша. У кімнаті на третину складена картина на морську тематику "Корабель у пляшці", якої не було зранку. Ось чим Ася займалася ще зовсім нещодавно, а тепер побігла на прогулянку з Артемом та його компанією. І мені вже час.

На приймання душу, на жаль, часу не залишається, тому переодягаюся у легкий ніжно-рожевий костюмчик й рушаю до скейт-парку, де сподіваюся гарно провести час у веселій компанії. Дорогою ще раз телефоную Максу, але навіть зараз, о двадцять першій годині, він надто зайнятий, щоб відповісти. Тож приймаю рішення, що завтра просто піду на його тренування, щоб поспілкуватися й нарешті позбутися натягнутості у стосунках. А для цього мені потрібно попросити вибачення, адже я дійсно винна перед Максимом за свою невіру в нього.

Наближаючись до скейт-парку, ще здалеку помічаю два гурти молоді.

"Привіт. Я біля скейт-парку. Де вас з Асею знайти?" — пишу Артему.

Поки чекаю на відповідь, схрещую руки на грудях. Почуваюся чужою в цій місцині. Скоріше б зустрітися з подругою. Але не телефоную їй, щоб не зіпсувати сюрприз. А, до речі, моє повідомлення Артем прочитав. От тільки відповіді все ніяк не дочекаюся.

— Олесю? — раптом чую позаду.

Повернувшись, впізнаю Артема з трохи наїжаченим волоссям і в тих самих завужених штанах з ланцюжком, у яких він був минулого разу. Киваю.

— Так.

— Привіт! — він бадьоро наближається, блиснувши білосніжною усмішкою. — Ходімо, проведу тебе до наших. Познайомлю з усіма.  

— А де Ася? — розгублено цікавлюся, ступаючи за ним. — Ти їй казав, що я приєднаюся?  

— Ні, вона навіть ще не прийшла. Але обіцяла сильно не затримуватися. Впевнений, зрадіє, побачивши знайоме обличчя в компанії. Добре, що ти все-таки наважилася підійти до нас.  

— Дивно. Ася не було вдома. Я тільки звідти, — розгублено розводжу руками. — Ти… можеш її набрати?  

Чомусь Артему видається смішним моє прохання.  

— Олесю, ти думаєш, я маю якісь негожі наміри щодо тебе й брехнею навмисно заволік у цей парк? Можливо, я — маніяк, а мої друзі — спільники? — жартома торкається мого плеча й підсуває до себе.  

Мені цей жест не до душі, оскільки ціную особистий простір.  

— Цілком можливо, — скидаю його руку. — Вам, медикам, треба на комусь тренуватися. От і шукаєте чергову жертву.  

Артем вголос сміється, закидаючи голову. А коли наближаємося до компанії, голосно повідомляє:  

— Увага! Привів ще одну дівчину для експериментів з розтину. Це подруга Насті — Олеся.  

— А з колишньою дослідною що? — цікавиться смаглявий парубок. — На ній екзамен завалив?  

— На жаль, я — не відмінник, — сміється Артем.  

Після цього залицяльник моєї подруги розмовами й увагою допомагає влитися в компанію. Часто акцентує на мені, щоб ніхто не забув про новеньку. А я все думаю, де ж це моя подруга.  

За пів години зібралося чимало люду. За цей час у мене зав’язалася жвава розмова з деякими дівчатами, однокурсницями Артема. А тоді всі разом рушили на територію скейт-парку, звідки вже давно чуються звуки коліс, що стикаються з поверхнею. А подруги все нема і нема.

— Мені не доводилося тут бувати раніше, — зізнаюся Артему, біля якого весь час тримаюся поруч.  

Роздивляюся великий майданчик з гладким бетоном і трампами різної висоти, де маневрують один перед одним хлопці на скейтбордах. Усі стіни навколо в кольорових звивистих графіті, що створює молодіжну атмосферу.  

— Зараз буде тобі екскурсія! — сплескує в долоні Артем і потирає руки. Після цього, притуливши долоню до моєї спини, змушує підійти ближче до доріжки для стрибків та маневрів. — Ось це трампи. Он, вони бувають різної висоти, — спрямовує погляд до подібних структур трохи далі. — А ось тут, Олесько, рейли, — говорить до мене так, немов сто років знайомі.