11.2

— Олесю, як пройшло ваше знайомство з Еммою? — допитується солідний татко й уважно вдивляється в моє обличчя, очікуючи реакцію.

— У вас неймовірна донька! — щиро відповідаю, навіть долонями мимоволі накриваю груди.

Згадую, як тримала крихітку біля себе, як вона приємно пахла, а ще хапалася рученятами за будь-що наосліп, аби лиш відчути з кимось зв’язок.

— Вам дійсно вдалося її заспокоїти й навіть вкласти?

— Заспокоїти було неважко, адже маля лише жадало уваги. А заснула Емма, певно, від втоми. Довго плакала перед тим. І я навіть сама не зрозуміла, як мені це вдалося. Лише гойдала на руках і… — починаю з захватом ділитися враженнями, як різко замовкаю.

Не впевнена, що доречно про це розповідати в деталях Нестору, немов близькій подрузі.

Поважний татко лише киває у відповідь. А коли проходимо біля невеликого саду, де ростуть такі фруктові дерева, як яблуні, груші та сливи, і завдяки цьому вловлюю приємний солодкий аромат, слідує наступне питання:

— То збентежив лише графік дитини?

— І ще мій. Я завантажена, чесне слово. Останній навчальний рік попереду… хоча менше, бо восени закінчую. Але цей навчальний період — найважливіший, тому не часто можу пропускати навчання.

— Ми вже обговорили це минулого разу. Будемо тебе відпускати. А щодо графіка дитини… графіка, — немов випльовує це слово, при цьому кумедно морщить ніс. — У Емми буде графік, коли вона влаштується на роботу. Не раніше. Достатньо лише за можливості дотримуватися режиму сну та вчасно годувати. А ще забавляти, коли їй сумно.

— Але ваша дружина…

— Вона читає занадто багато розумних книжок. Намагається слідувати тенденціям у вихованні дітей. Постійно вивчає якісь методики. Загалом робить усе для того, аби Емма змалечку розвивалася швидше за дітей її віку. І мені подобається прагнення дружини займатися розвитком дитини, але інколи вона перегинає, — Нестор стишує тон. — Можливо, на Діну дійсно впливає нудьга. З помічницею дружині вдасться перемкнутися на дещо інше. Тож… якщо з вами, Олесю, обговорили все, що спонукало вас відмовитися від посади, можливо, зміните рішення?

І наостанок Нестор називає кругленьку суму, яку мені вдалося б заробити на посаді офіціантки за чотири місяці. І це якщо з чайовими рахувати!

— Це за місяць? — уточнюю, бо навіть не віриться, що пропонують такі гроші.

— Звісно! А чому ви настільки здивовані, Олесю? Няня — це дуже відповідальна робота. А ще я зацікавлений, щоб ви старанно гляділи за дитиною. Гроші — лише мотивація. Насправді добробут моєї доньки коштує набагато дорожче.

Пропозиція дуже заманлива, ще й чоловік моєї мрії просить сказати йому “так” — це лише заважає чинити опір. І все ж, хіба я маю відмовлятися від свого звичного життя заради… Заради чого? З іншого боку, я точно зможу оплатити останній рік навчання. А це вже привід погодитися. Мені ж потрібен диплом! А ще хочеться знову побачити Емму. Нехай своїх дітей не маю, зате поки що зможу дарувати тепло цій малечі. А у догляді радитимуся з Асею, яка сиділа з братом, поки не вступила до університету, а ще книг наберу про дітей.

— Олесю, ви маєте право відмовитися, якщо буде важко поєднувати роботу з навчанням. Так довго думаєте, наче пропоную щось незаконне, — Нестор сміється вголос, і я вперше його бачу настільки вдоволеним. Навіть на мить здалося, що перенеслася у той чарівний сон. — Ну ж бо, майте сміливість, Олесю.

Зупиняємося біля воріт. Остання фраза Нестора нагадує про моє передбачення. І це наче знак, що таки варто погодитися.

— Що ж, “хоробрим доля допомагає", — вголос пригадую, що писалося на папірці.

— Отже, домовилися? — уточнює Нестор, ледь схиливши голову набік.

— Зроблю усе, щоб маля почувалося якнайкраще. Але якщо сумніватимусь, що справляюся, — одразу дам знати, щоб шукали іншу няню. А ще одразу попереджаю, що не готова підписувати жодні документи, де вказано, що зобов’язана працювати якийсь конкретний термін. У нас все має бути добровільно, Несторе Вадимовичу, — на одному подиху перераховую умови.

— Домовилися! — киває він. — Але я теж у вас дещо попрошу. Без цього — ніяк, пробачте.

Напружуюся, вдивляючись у глибоко посаджені темно-карі очі. Пауза настільки затягується, що помічаю від вітру легкий шелест листя з саду та спів пташок.

— Кажіть уже, — не витримую напруги.

— Хочу побачити довідку про стан вашого здоров’я.

— Ах… — видихаю з полегшенням. — Я все розумію. Принесу.

— Фух, — Нестор жартома змахує пальцями з лобу уявний піт і при цьому сміється. І я у відповідь щиро усміхаюся.

Насправді цйе чоловік навіть не уявляє, наскільки яскраво реагую на все, що він говорить, та навіть на беземоційні слова. А через цей невинний жарт у мене взагалі ледь серце не зупинилося.

— Тоді до завтра, Олесю?

— Завтра? Несторе Вадимовичу, дайте мені ще хоча б день на повноцінне студентське життя. Крім того, мені треба налаштуватися на роботу і прочитати мільйон книг про дітей.

— Олесю, я був студентом і знаю, які зім’яті ходять ці люди після таких “повноцінних” днів.

Вловлюю його безсовісний натяк, тому не відмовляю собі у тому, щоб закотити очі.

— А я взагалі-то не в гуртожитку живу.

— Тоді я спокійний, — піднімає руки, демонструючи долоні. — До речі, звідси маєте можливість дістатися до свого будинку?

Хочу зізнатися, що насправді живу в Ланові, але вхідні двері відчиняються й Діна визирає до нас. Відразу хочеться якнайшвидше забратися.

— Не хвилюйтеся. Я доберуся.

— Тоді хоча б номер залиште. Ми зідзвонимося перед вашим приїздом.

Киваю й під проникливим поглядом Діни доводиться шукати у сумочці папірець з ручкою, і цифрами-інвалідами на зігнутому коліні писати номер телефону.

— Дякую. А ось наші номери.

Нестор теж робить запис для мене, а тоді бажає швидко дістатися додому. Наостанок обіцяє, що чекатиме. На жаль, лише як няню, але я все одно рада, що відтепер бачитиму цього чоловіка. Хай навіть під кінець дня. А ще зможу бавити Емму. Хіба це робота? Мрія! І про оплату навчання не треба бідкатися. Лише б Діна не займала — і все буде пречудово.