11.1

Один погляд на чоловіка зі свого сну — і щоки починають палати, спина мимовільно вирівнюється, ще й водночас хочеться і опустити очі від сором’язливості, і вивчати Нестора, вродливого, серйозного, з приємною енергетикою, яка відчувається за версту.

Діні пощастило з чоловіком. Неможливо приховати той факт, що заздрю їй. І те, що цей чоловік обрав собі в пару таку ефектну жінку, як вона, лише наводить на висновок, що надто я розкатала губу, коли мріяла про такого чоловіка.  

А хто я? Звичайна дівчина з провінції, студентка, яка через рік влаштується вчителькою в школу. І це якщо ще вдасться влаштуватися! Інша справа — Діна. Така навіть коли поруч стоїть, то вже будь-якому чоловікові гордо від цього. Красуня з подіуму, натхненниця й, певно, пристрасна коханка в ліжку, яка здатна і приголубити, і покусати, якщо обставини того потребують.  

— Добрий день, Несторе… Вадимовичу, — стою, розтуливши рота від несподіваної зустрічі.  

На зустріч із господарем будинку вже й не сподівалася, хоча заради цього їхала.  

— Вже вечір, — ледь усміхається він. — Я радий, що вас застав, Олесю. Поспішав заради цього. А ви вже… йдете? — переводить погляд на дружину. — Все обговорили без мене?  

— Не все! — швидко наближається до нас Діна. — Олесю збентежив графік нашої доньки. Але дарма, дівчинко, хвилюєшся через це. Ти молода, енергійна. Впораєшся!  

Мені здалося, чи голос Діни при Несторі звучить м’якше? А ще вона спілкується зі мною, як із підлітком.  

— Лише графік збентежив? — зазирає мені в очі Нестор у пошуку істини.  

Його темно-карі здаються бездонними, затягують, немов у вир.  

Мовчу, міркуючи, як забрати ноги з цієї оселі. Завдання ще те, адже оточили з усіх сторін, безсовісно забарикадували всі виходи. Навіть на вікнах, помічаю, ковані решітки.  

Те, що взагалі подумала про вікна, смішить. Але знали б ви, як мене нові обставини розігнали кров. Голова закипає від різноманітних думок, що витають врізнобіч. І за жодну з них не можу вхопитися, щоб прийняти рішення, що робити далі. Лиш мовчки продовжую дивитися на подружню пару. Як не на Діну, то на її високого статного чоловіка, який поспішав, щоб поспілкуватися зі мною. Боже мій, зі мною!  

— Ми навіть оплату не обговорили, — Діна обходить мене й вішається на плече свого коханого, зчепивши пальці обох рук. Дивиться на чоловіка щенячим поглядом, чим натякає, що це варто зробити йому і заразом вмовити мене залишитися.  

І що вони прив’язалися, наче більше немає у світі жодної няні, вартої бавити їхню дитину?!  

— А з Еммою вже познайомилася Олеся? — цікавиться Нестор.  

— Навіть вколисала її, а перед тим заспокоїла, — вихваляє мене Діна. — З такою нянею дитину спокійно залишити. Але ж Олеся чомусь відмовляється від посади!  

І що це в Діни за справи такі, що негайно потрібна няня? Так щебече на вухо чоловікові й натякає, щоб він посприяв тому, аби я залишилася, що аж кортить дізнатися про цю родину та її членів більше. Але мене їхні справи, звісно, не стосуються.  

— Олесю, звісно, рішення за вами, — каже Нестор, а мені десь глибоко в душі все ж хочеться, аби він вмовляв залишитися, — але не кваптеся відмовлятися, — повертається до Діни й попереджає: — Я проведу нашу гостю.  

Відступає від дверей, пропускаючи на подвір’я, при цьому жестом вказує напрямок до воріт. А як тільки роблю крок вперед, залишає сумку для ноутбука просто біля входу й великим кроком рівняється зі мною. Тепер йдемо в ногу.  

— Несторе Вадимовичу, дозвольте поцікавитись: чому ви не звернулися в агентство?

Хочу втолити допитливість, зрозуміти, як цей чоловік приймає рішення, чим найперше керується. Господи, я хочу про нього знати все. Тим паче тепер перестала відчувати тиск від Діни, яка залишилася в будинку. А поруч із Нестором знаходитися спокійно. І от нарешті відбувається те, заради чого я приїхала в Градськ — ми розмовляємо наодинці.  

— Чесно кажучи, я взагалі не хочу, щоб у дитини була няня, — він зціплює зуби й морщиться, показуючи, що йому ніяково в цьому мені зізнаватися. — Але дружина давно вмовляє, бо втомлюється й має деякі особисті справи, — відводить погляд. — Загалом, я пообіцяв, що спробую знайти гідного кандидата на посаду. І оскільки шанс, що хтось відгукнеться на неякісне оголошення на богом забутому сайті, був мізерний, сподівався, що ніхто не відгукнеться.  

Почуваюся, ніби мене щойно щосили відштовхнули. Ще й у результаті цього гепнулася в багнюку! Аж ніяк не сподівалася почути від Нестора щось подібне.  

— Тобто… ви не вмовлятимете мене залишитися? — ковтаю. — А навпаки, хочете попрощатися? — зупиняємося біля воріт.  

— Ні, оскільки ви все ж відгукнулися, я готовий обговорити все щодо посади. Зробімо коло, — махає на вимощену плиткою доріжку, що навколо будинку.  

Лише один заперечний кивок, один крок за ворота — і назавжди попрощаюся з Нестором. Але наважитися на це важко, тому вирішую, що прощальне коло зайвим не буде.

Ступаю — і цей чоловік знову зрівнюється зі мною. Проходимо повз альтанку з різьбленням, з даху якої звисає зелене листя винограду з усіх боків. Йдемо прогулянковим кроком, не поспішаючи, розглядаючись довкола, наче якась парочка, що на пенсії. Насправді ж Нестор тягне час, щоб усе обговорити, а я жадаю краще пізнати цього чоловіка й ще якийсь час відчувати спокій та гармонію, які дарує лише його присутність.