11. Щастячко на руках

Роблю крок до жінки й підношу їй дитину, тримаючи її під пахви на витягнутих руках. Хоча, чесно зізнатися, відпускати крихітку зовсім не хочеться.

— Знаєте, мене збентежив графік, — вигадую на ходу. — Гадаю, що впораюся. Візьміть вашу доньку.

— Ні, поклади її в колиску, — суворо відказує Діна. — Я не привчатиму дитину до рук.

Мені дивно таке чути, адже Еммі всього шість місяців. Хіба такі дітки не потребують вдосталь обіймів, щоб почуватися в безпеці? Пам’ятаю, у сусідки карапуз лежав у колисці лише тоді, коли спав. І те, інколи дрімав на руках.

Нахиляюся до маленького ліжечка, щоб покласти малюка на пелюшку з рожевими хмаринками. І тільки починаю забирати руки, як Емма показує невдоволення. Спочатку кривиться, а тоді й починає голосити.

— Можливо, все-таки… — спрямовую погляд на Діну з надією, що у неї зародиться людське співчуття.

Але жінка повністю гасить цю надію своїм стальним:

— Клади! 

— А знаєте, мабуть, Емма ще від минулого плачу не заспокоїлася. Треба ще трохи погойдати, — притягую маленьку дівчинку до себе й колишу, стоячи на місці. 

Маленькі долоньки знову ловлять за пасмо волосся. Тримають міцно, немов маля боїться, що його залишать назовсім. 

Які ж ці дітки все-таки беззахисні, вразливі…

Діна мовчки спостерігає за тим, як намагаюся заспокоїти дитину. І лиш коли Емма знову трохи заспокоюється, її мати люб’язно промовляє:

— Я буду задоволена, якщо ти постійно її отак заспокоюватимеш. Навіть можеш носити на руках скільки заманеться, аби лиш у будинку був спокій і тиша. А щодо графіка, ми його переглянемо пізніше. Зараз краще обговоримо оплату твоєї праці.

Розумію, до чого все йде, тому заперечно хитаю головою.

— Ні, пробачте, Діно. Я даремно прийшла. Краще пошукайте досвідчену няню в агентстві. А я… Я все ж навіть не впевнена, що впораюся з половиною того, що ви написали у графіку.

— Не хвилюйся, Олесю. Я все поясню в деталях, — кладе руку на груди, і увагу одразу привертають довжелезні нігті, фарбовані у бордовий. — Чи ще є щось, що тебе турбує? Думаю, гарна плата за роботу розвіє всі страхи.

Все ж заперечно хитаю головою. У цей час Емма спирає голівку на мою долоню й заплющує оченята.

— Зачекаю на тебе у вітальні, Олесю, — каже Діна й виходить, щоб не заважати крихітці заснути.

І ось — кульмінація, момент, коли залишаюся наодинці з малям та власними відчуттями, які в тиші лише посилюються. У сні я відчула, як це бути мамою крихітки Емми, і, хай це дивно, вже тоді полюбила дівча. Тепер в реальному житті обіймаю її, шаленіючи від того, що тримаю на руках це щастячко, яке все відчуває, розуміє, потребує турботи, захисту й впевненості, що ніхто її не залишить. Наприклад, надовго в колисці на самоті. Діна, певно, — не дуже дбайлива мати. Хоча звідки мені знати? Можливо, я навіть відчуваю ревнощі, адже мрію про таку доньку. І відсьогодні чітко розумію, що хочу стати Всесвітом для свого малюка.

Емма давно спить, але я кладу її в колиску лише тоді, коли власні руки німіють. Вона крізь сон починає рухатися, тому дбайливо проводжу рукою по голівці й похитую колиску, поки малюк знову міцно не засинає.

— Нехай щастить, мила, — шепіт лине з глибин вразливої душі.

 Враз накочуються сльози через прощання. Хоча тільки-но познайомилася з дівчинкою, думка про те, що більше її не побачу, просто нестерпна. Від цього пробирає до щему в серці. Відчуття нові для мене, дивні, як і все, що зі мною останнім часом трапляється. Але залишатися на посаді немає сенсу. У мене є своє життя. Навчання, Максим… Навіть якби захотіла, фізично не встигала б усюди.

Як опущена в воду, залишаю дитячу кімнату. Рушаю одразу на вихід. Інтер’єр більше не викликає зацікавленості, хоча в іншій ситуації я б із захопленням розглядала все навколо, бо ще ніколи не бачила житла, де все зі смаком облаштовано в найменших деталях.

— Олесю! — гукає Діна з кімнати по лівий бік.

Плечем схиляюся на одвірок світлих дверей.

— Мені треба йти. Пробачте, що згаяла ваш час.

— Я не відпущу тебе! — вона раптом підбігає й перегороджує шлях. — Ми ще не обговорили все. Я впевнена, що зрештою зможемо домовитися. Мені вкрай потрібна няня. Розумієш? Я пів року вмовляла чоловіка взяти помічницю — і ти єдина, кого він запропонував на посаду.

Дивно це чути. Отже, Нестор вибрав мене, хоча міг собі дозволити найняти няню з агентства?

— Я не зможу часто пропускати пари. І взагалі, маю думати лише про свій середній бал. Відчуваю, що така робота займатиме надто багато часу й відвертатиме від важливого… — ділюся побоюваннями.

— Але я вже казала, що інколи з дитиною залишатиметься моя мама або я. Повір, матимеш час на навчання. А якщо з цим виникнуть проблеми, я особисто їх вирішу, — відчайдушно заявляє вона. — Бо мені терміново потрібна няня. Розумієш? Хоча б на перший час. Можливо, чоловік переконається, що немає нічого страшного в тому, щоб залишати дитину з чужою людиною, і тоді дозволить замінити тебе іншою працівницею. Залишся хоча б на кілька днів, — благає, не розриваючи зоровий контакт, ще й хапає мене за руку, немов за рятівне коло.

Зітхаю. Відводжу очі. Усе це — не те, чого я насправді хотіла. Мріяла про такого чоловіка, як Нестор, і прагнула побудувати з ним родину. А влізти в чужу сім’ю планів не було. Ще й дійсно боязко брати на себе відповідальність за маленьке життя.

— Пробачте, Діно, — знімаю з себе її руку. — Впевнена, Нестор Вадимович знайде іншу претендентку.

Обходжу струнку жіночу постать і прямую на вихід.

— Я гарно заплачу! Подумай, Олесю! — лунає в спину.

Але навіть попри те, що мені треба оплатити останній рік навчання, я не залишуся тут, щоб щодня споглядати, як чоловік моєї мрії обіймає іншу жінку. Не хочу  спостерігати за їхньою сімейною ідилією. Я — не ворог собі. І вкотре подумки повторюю, що відповідальність за дитину — діло серйозне. Якщо не впевнена, що впораюся, то краще не братися.