10. Приголомшлива зустріч

На пероні прислухаюся до шуму навколо: розмов двох чоловіків неподалік, вереску дівчини, яка кинулася на шию старшому чоловіку, що щойно вийшов з потяга, звуку, який видає іграшка якогось хлопчака на руках огрядної жінки, і загалом до будь-чого, щоб лише абстрагуватися від власних рефлексій та заглушити дивне бажання прийняти пропозицію Нестора щодо роботи. Це якщо мене ще візьмуть! А гарантій немає жодних. Сподіваюся, що отримаю відмову — і все вирішиться саме. Бо лише тоді матиму впевненість, що сон наснився не для того, щоб я втрутилася в чужу родину.

Рука машинально тягнеться до сумки, щоб дістати листок із передбаченням. Завжди маю кілька на випадок, якщо треба негайно прийняти складне рішення чи знайти відповідь на питання. І так, я розумію, що займаюся нічим іншим, як перенесенням відповідальності, замість того, щоб покладатися на досвід чи хоча б інтуїцію. Але все ж, сприймаю передбачення як підказки долі. І, прочитавши черговий текст, завжди впевненіше рухаюся своєю бурхливою течією життя.

У кишеньці сумки шарудять папірці від того, що перебираю їх пальцями, поки не хапаю один. Безсумнівно, доленосний.

Отже, що тут у нас?

"Хоробрим доля допомагає".

Навіть не знаю, як трактувати написане. Чи то треба мати сміливість, щоб відмовити Нестору — і цим повернутися до звичного способу життя, чи то варто не боятися змін — і сказати цьому чоловікові "так".

Піднімаю очі до небесної блакиті, де немає жодної хмаринки, й шукаю відповідь. Знаходжу лише тишу та спокій. А коли повертаюся трохи праворуч, мружу очі від сонця, яке безжально палить, нагадуючи, що скоро літо.

До речі, котра вже година?

Майже сімнадцята. У мене залишилося десять хвилин, щоб знайти вулицю Гайворона, тож роздуми щодо передбачення перериваються. І, жбурнувши папірець у сумку, закриваю її й рушаю до зупинки міського транспорту.

На жаль, опитування випадкових перехожих показало, що автобуси не їдуть до вулиці, де мешкає Нестор, оскільки вона знаходиться майже за містом. Доводиться сісти в таксі. Зате через кілька хвилин виходжу у приватному секторі біля високих кованих воріт, за якими височіє будинок із дахом із темного металу, що має багаторівневу конструкцію з виступаючими карнизами.

Щоб упевнитися, що приїхала за адресою, знаходжу листок, який мені залишив Нестор. Все вірно. Гайворона, 6. Навіщось вдихаю запах папірця, як робила тоді, в кафе. І швидко ховаю його в сумку.

А коли тисну на дзвінок, одразу чую жіночий голос.

— Так. Хто це?

— Добрий день, — відчуваю, як прискорюється серцебиття. — Я — претендентка на посаду няні. Нестор Вадимович просив приїхати на сімнадцяту, — промовляю на одному подиху.

Чую клацання. 

— Заходьте.

Обережно штовхаю двері, трохи налягаючи на них. Одразу відкривається вигляд на подвір'я з акуратними квітниками по всій території. По лівий бік знаходиться невеликий сад, а по правий — альтанка, вкрита виноградом.

Невпевнено ступаю доріжкою, вимощеною плиткою, до будинку, фасад якого оброблений натуральним каменем. Найбільше привертає увагу величезний балкон якраз посередині будівлі. Уявляю, як там затишно вечорами пити каву, милуватися заходом сонця й мріяти про більше.

Як тільки наближаюся до масивних дверей, їх різким рухом відчиняє струнка жінка, років на п’ять старша за мене.

— Олеся? — питає, пильно вивчаючи мене.

У цей час звертаю увагу, що вона в легкому костюмі — широкі штани та топ. Її блакитні очі виразні завдяки довгим стрілкам, бездоганно намальованим підводкою. Окудрене чорне волосся додає образу шарму та жіночності. А світла шкіра з рум’янцем вдало підкреслює контраст між кольором волосся та очима.

— Так, це я. Пробачте, що запізнилася.

— Проходь, — пропускає, і як тільки ступаю в хол, зачиняє за мною двері.

Під ногами світлий дубовий паркет, який має теплий медовий відтінок. На стінах розміщені сучасні бра зі скляними абажурами, які створюють м’яке підсвічування. Є ще шафа, зовсім невелика. Біля неї вхід у гардеробну. А також помічаю вузький столик, на якому стоїть чудернацька ваза з гілками евкаліпту. Біля неї кілька книг. Загалом, навколо розкіш і краса. Навіть пахне у приміщенні приємно, чутно нотки лаванди.

— Нестор Вадимович ще прийме мене сьогодні? — цікавлюся, знову зосереджуючись на незнайомці.

— Гадаю, він нам не знадобиться. Ти ж прийшла познайомитися з Еммою.

Попри привабливу зовнішність, привітність за виразом жінки не читається. Її тон рівний, а слова звучать чітко. Стальний характер за вродливим обличчям проглядається одразу.

Тільки й встигаю зсунути брови від підозри, що Нестора сьогодні не застану, як бентежні думки перебиває плач із кімнати. Погляд застигає у напрямку джерела крику, і я уважно вслухаюся, борючись з бажанням негайно кинутися заспокоювати малюка. А от жінка цього робити не поспішає.

— Проведете до дитини? — в сум'ятті киваю вперед. — Вона там сама?

— Ходімо.

Жінка проводить у дитячу кімнату у ніжно-рожевих тонах і киває на білосніжну колиску малюка, мовляв, познайомтеся з дитиною. І я з трепетом у грудях наближаюся й розглядаю дитя, яке аж почервоніло від крику. Від співчуття аж стискається серце.

Беру крихітку на руки. Обережно пригортаю. Тримати настільки боюся, щоб раптом не завдати шкоди, що навіть руки тремтять. Доводиться ще й боротися з власним страхом.

— Привіт, люба. Я знаю, що ти — Емма. А я — Олеся. Ми потоваришуємо, правда ж? — заглядаю у блакитні оченята.

Трохи погойдую дівчинку кілька хвилин, стоячи на місці, і вона заспокоюється. Лише інколи пхинькає. Здається, дитині не вистачало уваги. І при цьому її нічого не турбувало.

Жінка весь час пильно стежить за мною. А мене аж розриває від тієї радості й гордості, які наповнюють, бо самотужки вдалося заспокоїти маленьку Емму.

— Впораєшся з шестимісячною? — коротко питає жінка, чим заганяє мене у ступор.

— Якби детально пояснили, як про неї дбати, то… так.