9.1

З дзеленчанням будильника зістрибую з ліжка, оскільки думки про сьогоднішні плани одразу бадьорять краще за міцну каву.  День обіцяє бути воістину насиченим, тому морально налаштовуюся спочатку на поїздку до Градська, потім на примирення з Максом і прогулянку з новою компанією Асі. 

З перечисленого найбільше бентежить перше. На цьому й зосереджуюсь, навіюючи собі, що в моє студентське життя ніяк не вписується роль няні. І, варто зауважити, у чоловіка зі сну не було бороди, а лише щетина, тож він — не точна копія мого "коханого чоловіка". І взагалі, я вже розмито пам'ятаю образ, створений моєю власною фантазією. І навіть якщо це сновидіння було особливим, це зовсім не означає, що Всесвіт показав на судженого. Можливо, мені просто було визначено долею саме в цей період життя переосмислити пріоритети, щоб точно знати, куди рухатися далі.

Передні пасма закручую й скріпляю на потилиці шпилькою з декоративними перлинками. Одягаю світлу сукню. Сьогодні знову в університеті всі думатимуть, що у мене день народження. Наостанок густо фарбую очі й губи, немов хочу візуально додати собі віку. Але навіщо? Треба зізнатися, що це для того, щоб сподобатися Нестору. Бо, попри те, що твердо вирішила з ним попрощатися, хочу подобатися. І з цим бажанням неспроможна боротися.

— Ти сьогодні заміж виходиш? — питає Ася, яка, як виявляється, деякий час стежила, як милуюся своїм виглядом у дзеркалі.  

— Хотілося б… — зітхаю.  

Не впізнаю себе. Ще тиждень тому таких думок не було. Себе цілком присвячувала навчанню, і ще трохи діставалося Максиму. А тепер усе змінилося.

— Для того старигана вбираєшся? Правильно. Підеш від нього красиво.  

— Я, між іншим, ще й з Максом сьогодні планую помиритися, — зізнаюся, хоча за останні пів години жодного разу про нього не згадала.  

— І це теж правильно, — Ася змінює піжаму на коротку кофту та джинси з підтяжками. — На курсі вже гуляють чутки, що він тепер вільний. Тож, подруго, не зівай! Відберуть у тебе музиканта. А де ще такого знайдеш?  

— Асю, ти ж знаєш, що його захоплення мене не підкупляє. Макс — добрий, щирий, відкритий. Це для мене найголовніше. А те, що він грає в групі… лише заважає його навчанню і перешкоджає нашим зустрічам.  

Подруга закочує очі.  

— Дарма ти так. Він — творча душа й потребує твоєї підтримки, а ти — Ех! — знову за своє. 

Вона виходить з кімнати, а я знову відчуваю, як пощипують докори сумління. 

Насправді вже затямила, що маю навчитися бути відданою фанаткою Максима і надалі старатимусь підтримувати його й цілком розуміти прагнення хлопця вдосконалюватися. А це неможливо без тренувань. Тож тепер маю постійно нагадувати собі про це, щоб між нами з Максом не виникало суперечок і безглуздих ситуацій.

***

Навчальний день сьогодні проходить спокійно. Певно, бо не було методології з Мефодіївною. А ще викладачка з ділової англійської запропонувала мені взяти участь у проєкті, де я матиму змогу двічі на тиждень спілкуватися з корінними англійцями, вдосконалюючи свою іноземну мову. А зрештою візьму участь у конкурсі у “битві університетів”, що позитивно вплине на оцінки навіть з інших предметів. 

Викладачка з англійського впевнено запевняє, що з її предмета я значно випереджаю своїх однокурсників. І при цьому не здогадується, що мови мене ще з дитинства навчав односелець, якого занесло з англомовної країни до нас у Литківці. Його батько, попри те, що зміг вибитися в люди, настільки ненавидів задимлені міста, що через кілька років повернувся в рідне село. А його син Джордж став моїм товаришем. От тільки, на жаль, відстань нашу дружбу згубила. Бачитися є змога лише тоді, коли навідуюся до батьків, що буває раз на місяць. І те, свого друга постійно не застаю — він став занадто діловий. А розмовляти телефоном Джордж не любить. Каже, що це надто по-жіночому.

***

Ще коли прийшла в університет зранку, придбала квитки на потяг. Оскільки після останньої пари жодний поїзд не їхав у потрібному напрямку, довелося заздалегідь відпроситися з психології, останньої пари на сьогодні. На щастя, з цим не виникло проблем.

Ледь встигаю прибігти на вокзал. Час зрадливо підганяє. Влітаю у вагон останньою рівно за хвилину до того, як залізничний “монстр” з гуркотом рушає. Піднімаюся на своє тридцять перше місце й нарешті видихаю з полегшенням. Встигла. 

До речі, завжди купую білети на місця саме на верхніх полицях. І хоч багато хто сказав би, що я дивна, роблю це тому, що ціную особистий простір і не хочу зблизька дивитися, як сусіди навпроти їдять яйця з огірками. Не через запах, ні. Трохи заздрю, бо часто економлю на їжі. Це прийшло з вихованням батьків. А відучитися від такого образу мислення не можу, бо ж треба якось платити за навчання. От і доводиться берегти кожну копійочку, складати гроші під матрацом і періодично перераховувати, уявляючи, скільки дівочих речей могла б придбати. Стримує цей намір ще й те, що Ася, яка часто купує все, що їй лиш потрапляє на очі, завжди всім ділиться. Таких щедрих людей, як вона, я взагалі ще не зустрічала у своєму житті. І щиро вірю, що колись знайду можливість віддячити подрузі. Буде ж колись і на моїй вулиці свято!

До речі, робота… Я досі не знайшла роботу. Поїздки в Градськ та напружена ситуація з Максом відвернули увагу від не менш важливого. Смішить лише парадокс, що якраз зараз їду, аби відмовитися від роботи. Але нічого. Сьогодні перед сном понишпорю в інтернеті на сайтах, де пропонуються вакансії, й обов’язково оберу щось, що сумісне з графіком навчання. 

А, до речі, Нестор обіцяв, що відпускатиме в першу половину дня. Ой, знову не туди понесло... Обіцяв чи ні — значення не має. Я не повинна брати на себе відповідальність за дитину. Жирна крапка.

Коли потяг сповільнюється, неохоче сунуся на вихід із відчуттям, що планую вчинити неправильно. Але чому?