9. У дорогу

Освітленою високими ліхтарями дорогою від вокзалу до свого будинку йду пішки, оскільки громадський транспорт у такий пізній час уже не ходить. У цей час намагаюся чесно відповісти собі на питання, чи була поїздка в Градськ даремною.  

З одного боку, я впевнилася, що мені таки снився Нестор. А отже, сценарій зі сну цілком можливий у реальності. А з іншого боку, ми з цим чоловіком — чужі, хай я й захоплена ним. А найщемливішим вважаю те, що миле дитя зі сну цьому чоловіку народила якась інша жінка.  

Зупиняюся посеред вулиці й, спершись на стовп, витягую з сумки телефон. Шукаю хоч якусь інформацію про те, чи одружений фінансовий директор компанії “Континентал КРТ”. Але ця спроба, як і попередні, довго не дає результатів, поки не натрапляю на сайт “Плітки Градська”, який знаходжу аж на п’ятій сторінці пошуку. Навпроти повного імені Нестора впадає в око напис “неодружений”, а нижче розписано про те, який цей чоловік здібний і незамінний працівник.  

Неодружений! Це пояснює, чому ніде немає інформації про його сім’ю. А дитину, певно, якась випадкова коханка народила. От Нестор і приховує цю інформацію від інтерв'юєрів. Принаймні в цьому є логіка, а перевірити свою теорію зможу вже завтра.  

Мені лише капелюха Шерлока Холмса не вистачає для образу знаного детектива. Подумавши про це, усміхаюся й продовжую шлях додому. А підійшовши до під’їзду, впізнаю знайому постать в обіймах високого парубка в приталених штанах із ланцюжком на кишені.  

— Добрий вечір! Чи, точніше, доброї ночі? — усміхаюся до білявки Асі з заколеним на бік чубом.  

— О, Олеся! — оживає вона й вибирається з обіймів здорованя. — Познайомся, це Артем.  

Високо здіймаю голову, щоб ближче розгледіти незнайомця, про якого не раз чула від подруги. Треба зізнатися, він — вродливий, наче модель з глянцю журналу. Невже це той медик? Уже й сумніваюся.  

Хлопець простягає мені руку, звабливо усміхнувшись. Тисну у відповідь.  

— А я — Олеся.  

— Ду-у-же приємно. Можливо, затримаєшся?  

Ася округлює очі. Мені теж не зрозуміло, чому надійшла ця дивна пропозиція.  

— Ні-ні, обіймайтеся без мене, — сміюся й махаю руками у відповідному жесті, ступаючи до під’їзду.  

— А дарма, Олесю. Я якраз анекдоти розповідав. Дійшов до найсмішніших, — лине баритон у спину.  

І все ж, обернувшись, заперечно хитаю головою й рушаю у глиб під’їзду. А коли приймаю з дороги душ і нашвидкуруч смажу млинці, щоб їх поласувати з медом, повертається Ася.  

— То смішні були анекдоти? — питаю в неї, визираючи з кухні.  

— Дякую, що швидко пішла, Олесю. Я цілий вечір намагалася його вирвати з компанії, щоб залишитися наодинці.  

— Твій обранець досить вродливий. Не боїшся конкуренції? Це я не про себе, якщо що! — гукаю, щоб Ася чітко почула останнє.  

— Взагалі у Артема серед друзів багато дівчат, але мені рівних немає, — лунає відповідь із кімнати.  

Мені б певненість, як подруги…  

Тільки закінчую смажити млинці й сідаю за стіл, як подруга приєднується.  

— А у тебе що там? Як поїздка? — цікавиться вона, розмащуючи медом млинець і звертаючи його утричі, немов серветку.  

— Не повіриш, ми зустрічалися з Нестором у кафе і розмовляли, — натхненно промовляю. — Він зі мною розмовляв! Уявляєш? — ще раз наголошую, адже навіть таку дрібницю вважаю успіхом.  

Ася, раз вкусивши млинець, завмирає.  

— Ого. Як тобі вдалося випросити побачення?  

Від слова “побачення” до щік приливає тепло. І байдуже, що насправді це була ділова зустріч.  

— Все сталося випадково, — захоплено пояснюю. — Нестор вирішив, що я відгукнулася на оголошення. Виявилося, що він шукає няню для шестимісячної доньки. От і назначив зустріч, щоб обговорити все.

Ася тільки почала жувати, як знову завмирає після моїх слів.

— Але ти ж спростувала його думки щодо себе?

— Поки що ні, — відводжу очі.

— Схибила, чи що?! Олесю, яка з тебе няня?! Ти хоч раз у житті тримала дитину в руках?!

Від скептицизму подруги навіть стає образливо.

— Взагалі-то я в педагогічному вчуся. А для Нестора це плюс. А ще у рідному селищі бавила сусідського малого, поки не вступила до педу. Щоправда, у догляді майже нічого не робила. Частіше на руках заколисувала на прохання сусідки. Але при цьому часто спостерігала, як вона годує немовля, і одного разу навіть бачила, як купає.

— Олесю, ти чуєш себе взагалі?! Це не порівняти! — аж підскакує на місці подруга, яку немов вжалила якась африканська муха. — Я постійно бавила рідну сестру, поки батьки з нею не полетіли за океан. І знаєш, ти навіть не уявляєш, як це важко годинами сидіти з дитиною. А ще й яка відповідальність, якщо вона — чужа! Крім того, Нестор — впливова людина. Якщо не впораєшся і нашкодиш малюкові — він тебе в порох зітре. Сумніваєшся?

Важко зітхаю, опустивши очі. Теж перестаю їсти, відклавши обмащений акацієвим медом млинець на тарілку. Міцніше затягую пояс халатика, ніби цим намагаючися зібрати себе докупи.

— Все я розумію, Асю. Завтра поїду до Нестора лише для того, щоб ще раз його побачити. Це буде остання наша зустріч.

— Ну даєш, Олесю!

— А ти чому так завелася?

— Бо хвилююся за тебе! Намагаюся від проблем уберегти. Хіба не зрозуміло?

Усміхаюся. Тягнуся, щоб обійняти подругу.

Ніхто так не турбується про мене, як ця білявка. І це взаємно. Ми стали за час навчання, немов сестри. І не уявляю, як дотягнула б до цього часу, якби не вона.

Смачно повечерявши посеред ночі, рушаю до ліжка, хоча й маю сумнів, що швидко засну після емоційного дня. А подруга віддаляється, щоб прийняти ванну.

Щоб відволіктися від думок про Нестора й згадок про нашу зустріч, вирішую погортати стрічку в соціальній мережі. Це завжди стомлює до злипання очей. І тільки входжу в акаунт, як бачу заявку в друзі. Тисну на світлину, де зображений пітбуль, і впізнаю на інших фотографіях профілю хлопця Асі.