8. Кандидатка на посаду

Інколи доля сама підштовхує до вдалих рішень, а інколи вередливе его веде шляхом, який не варто обирати. І якщо вчасно не розпізнати, що тобою керує, можна запросто зіпсувати собі все життя, порушити доленосні плани або навіть втратити близьких людей. І моя найбільша проблема в тому, що не знаю, що привело мене до Градська й немає жодних гарантій, що поїздка принесе гарні плоди. Мені зовсім не властиво кидатися на край світу отак бездумно в пошуках примарного щастя. І все ж, я чомусь тут, у Градську.

Коли механізовані двері випускають надвір, якийсь час стою при вході, обхопивши долонею волосся, яке розвиває вітер. Зате тут дихається легко — і тому моя нервовість згодом спадає. Все намагаюся визначити для себе, чого саме очікую від цієї поїздки. Вважати, що одна лише зустріч з незнайомим чоловіком дозволить зрозуміти, чи це моя людина, було аж надто наївно. От я вже побачила його, ледь не задихнулася в результаті, а які висновки можу зробити? Жодних. І що це, зрештою, дає? Геть нічого. І навряд чи наша майбутня розмова теж щось допоможе зрозуміти. Залишається сподіватися, що Нестор чимось мене відштовхне, і це змусить повернутися до звичного життя. Адже ходити довгий час з думками про чужого чоловіка зовсім не хочеться. Навіть вже набридло! І все ж плекаю надію, що зустріч допоможе наблизитися до Нестора, хоча й йому до мене діла немає.

Чи то від хвилювання, яке вже трохи спало, чи від прохолоди, пальці на руках холоднішають, тому входжу в кафе й, пройшовши залою в шоколадно-бежевих тонах, вмощуюся на диванчик за столиком біля вікна. 

У закладі затишно. Пахне кавою та випічкою. Серед присутніх усі в ділових костюмах, тому я значно виділяюся на їхньому фоні. Тим краще. Нестор одразу зверне на мене увагу. Лише залишилося його дочекатися.

Коли приносять меню, беруся його гортати. Їсти хочу давно, але ціни змушують очі округлитися. Дорого. Зрештою замовляю найдешевші млинці з маком і склянку соку, сподіваючись, що ситість допоможе не розгубитися знову, як тільки з’явиться чоловік, що захоплює.

До речі, що він говорив щодо посади, якогось оголошення? Нестор дійсно розглядає мене, двадцятиоднорічну студентку, як кандидатку на якусь посаду в “Континентал КРТ”?

Розглядаю своє ледь чітке відображення у панорамному вікні, тоді ділових жінок, які неподалік п’ють каву, і посміхаюся. Навіть дивно, що мене одразу не відіслали. Ну справді!

Коли приносять замовлення, швидко справляюся зі своїм обідом, щоб Нестору не довелося спостерігати, як виколупую з зубів клятий мак. Знайшла, що замовити! Однак навіть коли тарілка вже порожня і минуло більше як пів години від нашої попередньої зустрічі, фінансовий директор не з’являється.

І як тепер не хвилюватися? Що як він взагалі не прийде? Можливо, надто зайнятий? Чи забув про домовленість? Починаю роззиратися, переминатися на місці, навіть яблучний сік навмисно не допиваю, щоб був привід затриматися у закладі. Отак час минає, а чоловіка зі сновидіння все немає.

Йти напролом — вдертися до його кабінету? Чи шукати квитки на потяг до Ланова? Варто себе запитати, чи забуду про цього чоловіка, якщо просто поїду додому? Однозначно ні! Тож ще чекатиму… 

А квитки все-таки від нудьги вирішила придбати. Через годину рушає останній на сьогодні потяг, який йде до Ланова. Тож у мене залишається зовсім мало часу.

— Пробачте, Олесю, — чую чоловічий голос, що наближається. — Мені шкода, що змусив вас чекати. Був настільки заклопотаний, що незчувся, як промайнув час.

Піднімаю очі до Нестора, який сідає за столик навпроти, трохи розставивши ноги. На стільниці складає руки в замок. І одразу мій погляд притягує масивний механізований годинник, що охоплює руку вище зап’ястка. Лише роздивившись цінний аксесуар, наважуюся заглянути в темні очі чоловіка.

— Нічого. Я маю час, — швидко відповідаю.

— Чесно кажучи, я навіть здивований, що хтось настільки швидко відгукнувся на оголошення на сайті. Мав впевненість, що без агентства не знайду гідну кандидатуру на посаду. Що ж, можливо, помилявся.

Мило усміхаюся, подумки запитуючи: “яку посаду? Скажи, нарешті, яку посаду?”. Але цього робити він поки що не планує.

— А які у вас очікування від працівниці на цій посаді? — нарешті беру себе в руки й вступаю у конструктивний діалог.

— Насправді очікування великі. Самі розумієте, довіряю найважливіше, що маю, — тепер він теж усміхається. — Зізнаюся одразу, є дещо, що привернуло увагу і трохи бентежить, — мружить очі й скорчує кумедну гримасу.

— І що ж це? — напружуюся, наче дійсно мріяла обіймати ту невідому посаду.

— Ви — молода. Певно, досвіду замало. Це трохи турбує, але не критично, — демонструє долоні, щоб не збентежити мене дарма.

— Мені двадцять один, — чесно зізнаюся.

— Що ж, зате молоді люди завжди енергійні. Є свої плюси.

— До речі, у мене є кілька запитань, — перебиваю Нестора, який, здається, хотів поставити питання. Вже й навіть рота роззявив. — Який графік роботи, наприклад? Річ у тім, що я не завжди вільна в першій половині дня. Ще навчаюся.

— На педагога? — чомусь запитує Нестор, дивним чином вгадуючи.

— Так.

— Дякувати Богу, — він з полегшенням зітхає. — Щодо графіка, то інколи в першу половину дня зможу відпускати. Але не завжди, — підкреслює, зводячи брови.

— Гаразд.

— А взагалі, Олесю, у вас є якийсь досвід?

— Так, але невеликий.

— Це я вже зрозумів, — киває він, і в цей момент його телефон починає голосно дзвонити. Нестор дивиться на екран, вимикає звук, але тримає телефон у руках, що дає зрозуміти, що він планує взяти слухавку. — А давайте, Олесю, зробимо так: ви приїдете до мене додому, і тоді ми зрозуміємо, чи зможете ви порозумітися з малечею. Для мене найголовніше, щоб дитині було добре й спокійно, а няня відповідально ставилася до своїх обов’язків. На місці й обговоримо всі питання.

— Угу… — киваю, а сама ледь не витріщаю очі.

Няня?! Що я взагалі знаю про дітей? Олесю, відмовся, поки ще не пізно! І зроби це негайно!