7.1

Натхненно входжу в темну будівлю, яка підноситься наді мною. У першу чергу розглядаю хол, що вражає величчю. Високі стелі, полірований камінь в інтер’єрі, дизайнерські диванчики у зоні очікування, інтерактивні панелі з великими екранами, на яких відображено корпоративну інформацію. Також на боковій стіні привертає увагу великий логотип організації в круглому обрамленні.  

— Добрий день. Ви з якого питання? — цікавиться мила жінка в помаранчевому костюмі, що визирає з-за стійки.  

— Я? Ах… До фінансового директора Нестора Вадимовича. Він на місці? — затримую дихання.  

— У вас із ним призначено зустріч? — вона нахиляється до блокнота на столі.  

— Він просто просив зайти. Ми маємо обговорити… стратегії… розвитку… — запинаюся, шкодуючи, що не продумала все до деталей.  

Працівниця хмурить брови.  

— Вас проведуть. Зачекайте хвилинку, — показує на світло-сірий диванчик, зупиняючи мій напружений мисленнєвий процес.  

Киваю й швидко відходжу, щоб, борони Боже, мені не поставили уточнювальні запитання. І, на щастя, чекати доводиться недовго. Ледь мій погляд прилипає до інтерактивної панелі, де читаю про компанію, як підходить старша жінка, теж у помаранчевому костюмі, і киває, щоб я йшла за нею.  

Виявляється, в цій організації всі працівники носять одяг однакового кольору. Майже усі, бо з кабінету неподалік виходить чоловік у чорному.  

Рушаємо довгим коридором у кінець першого поверху. У цей час почуваюся маленькою комахою у великому мурашнику. Увійшовши в одні з дверей, опиняємося у невеликому кабінеті, де є кілька відкритих шафок і стіл, за яким, певно, має сидіти помічник фінансового директора. Проте нікого немає.

— Зачекайте тут, будь ласка, — просить жінка й натискає на ручку наступних дверей.  

На табличці читаю “Демченко Нестор Вадимович” — і в цю мить серце робить кульбіт. Що я зараз йому скажу? Господи! Краще вдам журналістку й попрошу відповісти на кілька запитань. Якщо погодиться, то заодно більше дізнаюся про цього чоловіка. А якщо відмовить, повернуся у Ланів до того життя, яким воно було до мого особливого сну: старанно вчитимусь, зустрічатимусь із Максом... До речі, як тільки звідси вийду, одразу наберу його й попрошу вибачення. А вже завтра ми зустрінемося — і я ніколи не дозволю собі згадати про цю поїздку.  

Насправді розумію, наскільки безглуздо було приходити сюди, на місце роботи незнайомця, ще й сподіватися на сердечну розмову. Загалом я завжди була реалісткою й прагматичкою, ніколи не йшла на бездумні витівки. Але водночас завжди довіряла інтуїції, і саме завдяки їй тепер стою й тремчу у “Континентал КРТ” перед зустріччю з незнайомою людиною.  

Двері зачинені. Чи не дарма я прийшла?  

— Мабуть, Нестор Вадимович зачинився, щоб його не відволікали, — пояснює працівниця, — або…  

Позаду нас лунає чоловічий голос:  

— Або відійшов у справах, але вже повернувся на робоче місце, — пояснює Нестор — той самий чоловік зі сновидіння! — зупиняється переді мною й оцінює поглядом, — Однак поки що я все одно зайнятий. А ви з якого питання?  

Працівниця, тихо вибачившись, виходить у коридор. А я зблизька дивлюся на Нестора — і вже й жар підходить до обличчя, дихати не можу, рідну мову забула…  

— Ви до мене? — уточнює Нестор, уже сумніваючись.  

Киваю.  

— З якогось робочого питання?  

Тепер заперечно хитаю головою. І лише після цього видавлюю:  

— Добрий день.  

Господи, я зараз сама, як “добрий день”. Треба одразу до суті переходити, але… Як взяти себе в руки? Хвилювання зашкалює, а він ще й з’явився настільки несподівано. Єдине, на що зараз здатна — це мовчки розглядати цього чоловіка. Його правильні риси обличчя, каштанове волосся, невелику акуратну борідку, що рівномірно охоплює нижню частину обличчя, підкреслюючи контури щелепи та підборіддя. Загалом Нестор виглядає мужнім і впевненим у собі. Такими чоловіками захоплюються…  

— Пробачте, поспішаю, — попереджає він, відчиняючи кабінет ключем.  

— Ні, я не з робочих питань.  

— Щодо посади? Ви за оголошенням?  

Розумію, скільки тексту треба сказати, пояснюючи, що я — журналістка, тому обираю коротший шлях — просто киваю.  

— Чудово, — тепер його обличчя випромінює більше тепла, і навіть ледь помітна усмішка в мені викликає лоскітний трепіт. — Як до вас звертатися?  

— Олеся.  

— Олесю, а ви можете пів години зачекати? Пробачте, маю закінчити нагальні справи, — розводить руками й винувато знизує плечима.  

— Можу, — судомно хитаю головою зверху вниз, увесь наш діалог асоціюючи себе з собакою, яка раніше сиділа на торпеді кожного автомобіля й за інерцією кивала головою під час їзди.  

— Можливо, зачекаєте у нашому кафе для неформальних зустрічей? Наступні двері, як вийдете з головного входу.  

— Гаразд, поки вип’ю кави, — знову киваю. Ох, зупиніть мене!  

Нестор ще ширше усміхається й входить у кабінет. А я нарешті можу видихнути. Навіть схиляюся при цьому, поставивши руки на талію. Даю собі мить прийти до тями, опанувати хвилювання й усвідомити, що мене не відправили геть. Принаймні поки що.  

І, до речі, наживо Нестор дійсно схожий на чоловіка зі сну, якого я вже пам’ятаю розмито. Але енергетика цих чоловіків збігається на сто відсотків.