7. Під стукіт серця

Прокинувшись від дзеленчання будильника, навіть не одразу вимикаю його. Згадка про те, що сьогодні можу зустрітися з чоловіком своєї мрії, змушує спросоння усміхнутися і притиснутися до подушки, обіймаючи її. 

Згадую, як Нестор притягував до себе уві сні, як цей чоловік пахнув, як випромінював тепло і як було затишно знаходитися поруч із ним. Або це був не він. Сьогодні нарешті дізнаюся.

— Вимкни нарешті! — несподівано летить у мене подушка Асі.

Подруга зазвичай прокидається на пів години пізніше й дратується, коли щось перебиває її сон раніше.

Лише тепер повертаю тишу в кімнаті, вимкнувши гучне дзеленчання.

— А ти, до речі, де вчора допізна тинялася? — кидаю подушку їй назад.

Ася кладе її під голову і з заплющеними очима пояснює:

— Зустрічалася з одним хлопцем, з яким давно листувалася. Він на лікаря вчиться, — останнє звучить шанобливо, і тепер навіть голос подруги стає м’якшим.

— Невже прогулянка вдалася?

— А чому тебе це дивує? Думаєш, я приречена зустрічатися з мудовиками?

Обожнюю, коли подруга асоціює своїх кавалерів із їжею. Щоразу сміюся вголос і згадую, як одного свого колишнього Ася називала напівфабрикатом. Воно зрештою прижилося як прізвисько. І одного разу, коли хлопець зазирнув до нас на чай, я випадково його так і назвала. Соромно ж було…

— Асю, я вірю, що ти зустрінеш свою людину. Тим більше хіба може бути інакше, коли так ретельно шукаєш? — ненадовго відходжу у ванну кімнату, а коли повертаюся, беруся фарбуватися. 

Сьогодні маю виглядати на всі сто!

— То як пройшла прогулянка? — питаю подругу, яка знову поринає у сплячку.

І поки вона через сон розповідає про зустріч з майбутнім лікарем, а можливо, й коханням усього її життя, я навожу стрілки, фарбую вії, забарвлюю губи улюбленою ніжно-рожевою помадою, ще й підкручую локони, хоча зазвичай роблю це лише на свята. Але сьогодні ж якраз великий день, чи не так? Хто знає, що принесе мені ця поїздка!

— А куди це ти так збираєшся? — навіть Ася помічає, як чепурюся.

— У Градськ! Після останньої пари поїду, а квитки ще вчора придбала.

— Ну й правильно. Чого тягнути? — киває вона. — Тільки не накидайся на бідолашного чоловіка. Все-таки ви — чужі, — сміється подруга, потягуючись.

— Чужі… — повторюю це слово, щоб затямити його сенс. Але насправді воно зовсім не в’яжеться до нас з Нестором. Дивно все це, звісно. Але той сон був аж надто реалістичний, а моє щастя поруч із тим чоловіком безмежне. І це прекрасне відчуття неможливо забути.

Коли з Асею виходимо з під’їзду, відчувається тепло, яке нагадує, що скоро літо замінить прохолодну весну. Сонце сліпить в очі, поки не звертаємо у провулок. Однак вітерець постійно обвиває прохолодою, через що спека відчувається менше.

Для поїздки до Нестора я обрала легку сукню з довгими рукавами. Рідко її вдягаю в університет, тож, певно, хтось вирішить, що сьогодні в мене день народження. І нехай! Після навчання часу, щоб забігти додому, не залишиться, тож доведеться одразу їхати на вокзал.

Дорогою Ася в подробицях розповідає, як учора її пригощав тістечками залицяльник з медичного, але мені не вдається сконцентруватися на її словах. Я вдихаю тепле повітря, насолоджуючись погодою, й чекаю, з нетерпінням чекаю на доленосну зустріч. Якщо вона, звісно, буде такою.

Все псує лише згадка про Максима, яка підкрадається, коли наближаємося до університетського корпусу. Чесно кажучи, тепер відчуваю подвійну провину перед ним. По-перше, вчора засмутила хлопця своєю невірою у його творчий потенціал. Я ж людина практична, намагаюся прораховувати всі варіанти, навіть найгірші, але він твердо вірить, що стане зіркою і відкидає будь-які сумніви, що зможе досягти свого. А по-друге, те, що мені запав у душу незнайомець — неправильно якось. А я ще й уявляю себе поруч із ним, часто згадую, як танула в обіймах. І це при тому, що будую  стосунки з Максом, справжньою живою людиною, яка має до мене почуття! Тому докори сумління не дають спокою. І відчуваю, що далі буде тільки гірше, тож поїздка у Градськ має все розставити на свої місця.

Кожна пара, як на зло, тягнеться цілу вічність. Так завжди буває, коли чогось дуже чекаєш. Зате коли годинник показує кінець навчального дня, я підриваюся з місця й, поцілувавши Асю у щоку, стрімголов рушаю на вихід з аудиторії, щоб встигнути на потяг.

— Нехай щастить, фантазерко! — на прощання кидає мені Ася. — Тільки не засмучуйся, якщо той стариган навіть не заговорить до тебе.

Повернувшись до неї, піднімаю долоню. Моя подруга не вірить у пророчі сни, але всі ми у щось не віримо, поки воно не трапляється. Тож ніколи не треба казати “ніколи”.

До приміського вокзалу доводиться їхати громадським транспортом. Дорогою мені трохи прим’яли сукню, але це дрібниці… Як тільки опиняюся біля пам’ятника при вході вокзалу, ще здалеку чую оголошення наступного поїзда. Одразу закрадається бентежна думка: “Можливо, це мій?”

Вриваюся у приміщення, де на величезному табло над головою шукаю, на яку колію прибуває потрібний потяг. Якраз вчасно забігаю у плацкартний вагон, піднімаюся на другий поверх, зручно вмощуюсь і, притиснувши до себе сумку, заплющую очі, візуалізуючи майбутню зустріч з Нестором.

Мені байдуже, яка у нього посада, навіть не цікавить, як він виглядає, хоча, треба зізнатися, Нестор — вродливий чоловік. Але я зосереджена лише на внутрішньому стані, в якому буду, коли він знаходитиметься поруч. І, обплутана цими думками, їду, поки поїзд вколисує мій запал і нормалізує серцебиття, побічно наближаючи мене до бажаного.

Як тільки потяг зупиняється на головному вокзалі Градська, я виходжу першою. У метушні, якою просочено все навколо, шукаю на карті в телефоні, де знаходиться "Континентал КРТ". І на місцевому двоповерховому автобусі під'їжджаю майже до входу величезної будівлі з темного скла, де працює той самий поважний Демченко Нестор Вадимович.

Він тут, всередині. І от-от ми зустрінемося.