6.1

Запитайте у мене, що найкраще допомагає впоратися з хвилюванням, і в першу чергу почуєте не про афірмації та психологічні вправи, не про спорт чи прогулянки, а про їжу, а саме пухкенькі круасани з шоколадом. За моїм виглядом ніхто б не подумав, що саме це рятує від внутрішньої напруги. Худорлява і, як часто кажуть, “тендітна”. Але, певно, річ лиш у тім, що рідко нервуюся. Зате зараз, перед розмовою з Максом, придбала аж дві одиниці свіженької випічки й дорогою “втиснула” у себе, бо боялася дарма втрутитися у його справи, ще й зрештою посваритися зі своїм хлопцем.

Табличка на будинку дозволила зрозуміти, що прибула за адресою з повідомлення Максима. Мені дивно, що будівля двоповерхова. Невже гучні репетиції не займають жителів будинку? 

Спускаюся у цокольне приміщення. Стукаю. Ніхто не відчиняє. Тоді наважуюся відчинити броньовані. Вони важкезні, що навіть доводиться налягти всією вагою. І тоді до мене доноситься гучна музика, що супроводжується ударними. 

Так само докладаючи зусиль, зачиняю двері й рушаю у наступне приміщення, де репетирують хлопці. І звісно, перший привертає увагу мій Максим, який відчайдушно грає на барабанах, віддаючись своїй справі цілком. Навіть у такт музики головою хитає, від чого волосся розвивається й лягає на очі. 

Тоді оглядаю інших хлопців. Лише один з них мене помітив — соліст Влад, який обхопив мікрофон і вступив у приспів. Ніколи б не подумала, що переді мною аматори. Бачу повноцінний гурт, який, цілком можливо, колись стане відомий. Потенціал відчувається у кожному учаснику, а разом вони дійсно грають гармонійно і злагоджено. 

Ще до кінця пісні Максим мене теж помічає, він чого його кутики вуст ледь смикаються вгору, але при цьому він залишається зосередженим на тому, що робить. Лиш коли хлопці закінчують і я, усміхнувшись, аплодую, Максим зривається з місця й своїми довгими руками, обхоплює мене в обійми. Навіть трохи відриває від землі, що зробити не важко, бо я значно нижча за нього. 

— Радий, що ти прийшла, — зізнається він, а тоді повертається до парубків: — Це моя Олеся. 

— І ваша нова фанатка, — ще ширше усміхаюся. 

Хлопці привітно кивають, соліст підіймає долоню, а після цього гітарист голосно промовляє: 

— Перерва!

Тепер моя постать привертає лише увагу Макса. Він відпускає з обіймів і пальцем малює уявне коло приміщенням.

— Як тобі, Олесю? Скажи, тут атмосферно? 

Позаду хлопців жовта стіна, що створює акцент у приміщенні, інші стіни сірі — цей нейтральний фон створює атмосферу спокою та концентрації. А позаду мене, темнішою фарбою намальовано обриси натовпу, від чого у музикантів постійно складається враження, немов у них є слухачі. 

— Мені подобається у студії. І ви дійсно гарно граєте. Вперше бачила вас разом — і… приємно вражена. 

— Ми багато репетируємо, сама знаєш. 

Помічаю, вхід у наступне приміщення. Одразу двері не помітила, бо вони фарбовані точнісінько, як сіра стіна. 

— А там що? — показую рукою. 

Я вперше у своєму житті знаходжуся у справжній студії, тож все дуже допитливо. 

Максим проводить до входу наступного приміщення й прочинивши двері, киває всередину: 

— Тут записувальне обладнання. Он, поглянь, серце студії — аудіоінтерфейс. Сучасний! Цифровий!

Зазираю, оглядаючи тьмяне приміщення, де нікого немає. 

— Ого! Неймовірно. А сусіди на вас не скаржаться? Гучно ж!

Максим сміється, не ховаючи зеленкуватих очей. 

— А хіба ти нас чула з двору? Тут звукоізоляція, шумоізоляція… Все як заведено у професійній студії! — аж голову задирає, пояснюючи. — Слухай, може поки в мене перерва кави вип’ємо? 

Киваю, згадуючи навіщо прийшла. Як мені не хочеться розпочинати цю тему, але ж… треба. 

Надворі Максим простягає білий з написом “Олесюня” стаканчик, підходимо до високого столика, невеликого діаметра, й роблю перший ковток, налаштовуючись на розмову. Запах у кави неймовірний. І сама вона на смак солодка, бо Макс попрохав додати полуничного сиропу.

— На роботі було важко? Зізнайся, Максе, — спрямовую на нього прямий погляд.

— Вантажили у машини ящики з фруктами та овочами, — коротко відповідає.

— Отже, на складах працюєш? А графік який?

— Можна приходити щодня зранку. Там завжди потрібні руки.

Важко видихаю, роблю ще один ковток й якийсь час тримаю напій у роті, несвідомо відтягуючи розмову. 

— Тобто ти взагалі не зможеш відвідувати пари?

— Чому?! — він займає бойову позицію, немов готується захищатися. — Мені необов’язково працювати щодня. І сподіваюся знайти фізично легшу роботу. Хтозна-який там буде графік. 

— Ма-а-аксе… Ти не встигатимеш всюди. Невже не розумієш? Навчання, тренування з гуртом, прогулянки зі мною, робота… Від чогось доведеться відмовитися.

— Ні! — аж виструнчується й відводить плечі назад. — Я не обиратиму. Чому ти впевнена, що… Тобі телефонувала Таня? Вона мені сьогодні казала те ж саме. 

— Я міркую, як вона, — зізнаюся. — Робота рано чи пізно витіснить щось інше. Це неминуче, Максиме.

Він притягує мене до себе й, дивлячись у вічі, обіцяє:

— Наші стосунки не постраждають. Обіцяю. Можливо, трохи рідше бачитимося. Але не хвилюйся щодо цього. Я вигадаю, як це компенсувати.

— Справді? — чуттєво питаю.

— Я ж обіцяв, — цілує у щоку, ловить губи. 

Завдяки поцілунку дізнаюся, що собі Макс придбав гірку каву. Але все одно його не хочу відпускати. Ладна повірити, що мій хлопець дійсно знаходитиме для нас час, але не хочу бути надто наївною. 

— І все ж гадаю, буде краще, якщо кинеш ідею працювати, — суворо видаю, що порушує нашу ідилію. 

Максим відпускає, супиться. 

— Якщо кину роботу, не зможу орендувати з хлопцями студію. Ми всі у гурті в чудових стосунках, але якщо дам задню, тим більше вже винен солісту гроші, вони швидко знайдуть мені заміну. А грати — моя мрія. Тобто ти просиш мене відмовитися від неї? — його погляд ранить.