5. Сміливе рішення

Іноді, коли чогось чекаєш, воно наче навмисно віддаляється від тебе. І от хай як вчора не намагалася швидко заснути, все ж це довго не вдавалося, оскільки боялася проспати новини. І лише під ранок змогла провалитися в сон від втоми. А вже через три години збудив ненависний рингтон. Тоді прудко зістрибнула з ліжка, ледве змушуючи себе розплющити очі, й побігла вмитися крижаною водою, щоб прийти у тонус. Коли увімкнула телевізор, на всю кімнату роздалася стандартна музика новин.

Роблю звук на мінімум, щоб не збудити Асю, яка щойно перевернулася, й підсідаю під самий екран в очікуванні побачити його — героя мого сну. Але спочатку доводиться послухати про мітинги в мегаполісах, білого тигра, якого перевезли до столичного зоопарку, та переможницю, яка виборола медаль у фіналі з вільної боротьби. Вже й ноги, на яких сиджу, німіють. Закрадається підозра, що це таки не повтор транслюють, як раптом знайомий інтерв'юер ставить питання чоловіку, якого чекала, і від появи якого навіть подих перехоплює, а все тіло сковує. Навіть боюся ворухнутися , щоб не пропустити жодного руху чи слова.

"Як фінансовий директор "Континентал КРТ", я вчасно розробляю та здійснюю заходи щодо забезпечення фінансової стійкості нашої організації, тому висунуті підозри — лише спроба конкурентів вплинути на нашу репутацію. У нас немає жодних проблем зі звітністю", — на останньому акцентує чоловік моєї мрії, після чого нарешті дозволяю собі вдихнути на повні груди.

Який серйозний, солідний, а головне — розумний чоловік! А ще й вродливий! Зачесане назад каштанове волосся, темно-карі очі, щетина... Як йому личить щетина! Боже мій! Ледь не залажу в екран, милуючись незнайомцем. Навіть більше не вслухаюсь у слова, все одно ні чорта не розумію. А коли внизу екрану з'являється табличка, на ній читаю: "Демченко Нестор Вадимович" і посаду, яку він назвав ще на початку розмови — фінансовий директор "Континентал КРТ".

Тільки й встигаю сфотографувати цього чоловіка, як тільки його постать зникає. Тепер беруся шукати про нього інформацію в інтернеті. Переглядаю всі можливі пошуковики, соціальні мережі... Навіть в одній навмисно зареєструвалася, щоб зібрати ціле досьє про цього Нестора, але, на жаль, для цього удачі бракне. Зовсім нічого про біографію героя мого сну знайти не вдається.

— Асю, чуєш? — штурхаю у плече подругу. — Прокинься!

Вона повертається до мене й крізь щілинки очей розглядає мене.

— Вже дзвенів будильник?

— Ти мала рацію! — ігнорую її питання. — Щойно показали новини — і я остаточно впевнилася, що це той самий чоловік, який мені снився.

— Олесю, ти дійсно мене для цього розбудила? — ширше відкриває очі Ася, і тепер в них можна побачити розчарування.

— Не зовсім. Вже знаю, що його звати Нестор і що він працює фінансовим директором, але в інтернеті нічого не вдається на нього накопати. Допоможи, а?

— Без проблем! — несподівано стрімко сідає на ліжко Ася, відкидаючи світле волосся з обличчя, й бере з тумби свій телефон.

Навіть я тепер збадьорююся.

— Його організація називається…

— Не треба! — подруга виставляє руку вперед, долонею до мене. — Я ж найкращий у Ланові детектив, що обожнює завдання із зірочками! Ще й пощастило, що маю базу, де є біографії усіх людей на світі. Зараз все про твого аміго лиш за одним ім'ям знайду. Не проблема.

Тільки тепер усвідомлюю, що подруга спілкується виключно мовою сарказму. Сідаю на ліжко, скулююся й зсуваю брови.

— Так і скажи, що не допоможеш...

Ася зітхає, стискаючи вуста, немов шкодує про сказане. Тоді перебирається до мене на ліжко й обіймає за спину.

— Олесяндику, я б допомогла, чесне слово. Але що можу зробити? — дивиться на мене з теплом, а отже, вже не сердиться, що збудила.

— Я хочу його знайти. Раніше не вірила у віщі сни, а тепер відчуваю, що маю зустрітися з незнайомцем. Не може ж бути так, що людина, яка дійсно існує, просто сниться. Не буває так.

— Я думаю, то лиш був схожий чоловік, але... — Ася вихоплює з рук мій телефон, де кілька відкритих вкладок з ім'ям і посадою Нестора. — Якщо тобі стане легше, пошукаю особисто.

Киваю, усміхаючись.

— Дякую, Асю.

— Краще яєчню посмаж. Що мені з того "дякую"?

Разом рушаємо на кухню, де я беруся готувати сніданок, поки подруга виконує моє прохання. А коли у мене все готово і запах яєчні розноситься кухнею, питаю, відчуваючи легке поколювання в області серця:

— Ну що?

Ася простягає мені телефон.

— Цей чоловік надто старий, щоб вести соціальні мережі.

— Просто він, певно, часу не має на такі дурниці. Дуже зайнятий! Директор все-таки…

— Йому приблизно тридцять років. Мабуть, має родину. Чи ти думаєш, що успішний чоловік у такому віці може бути ще неодружений? Пфф… Пробач, Олесю, але сама в це віриш? — подруга береться наколювати на виделку огірок з овочевого салату.

— Хтозна. Загалом зовсім нічого не знайшла?

— Він давно займає свою посаду в організації, тож логічно, що живе у Градську, де вона знаходиться. Далеко це.

— Всього дві години на потязі! — кажу так, ніби це кілька кілометрів.

Ася перестає жувати й сканує мою постать поглядом блакитних очей.

— Ще скажи, що поїдеш шукати цього незнайомця у велике місто!

Сміюся, бо не настільки схиблена через той сон. Але як забути про нього?