4.1

Ася знову бенкетує на кухні, попиваючи чай. Якого лише немає на столі зефіру: лимонний, малиновий, полуничний, кавуновий і навіть фісташковий. 

— Ти знову без настрою? — зітхає білява подруга. — А хто мене буде втішати? Сьогодні мало бути навпаки!

— А що у тебе, Асю? — Пам’ятаєш, я ще раніше тобі розповідала, що листуюся з одним хлопцем… 

Пирскаю і беззвучно сміюся. 

— З одним? Пам’ятаю, що з кількома одразу! 

Ася киває і подає груди вперед з бойовим настроєм. 

— Правильно! А чого втрачати час? Звідки мені знати, хто стане тим самим судженим?! Це ти, ось, лише нещодавно правильно розставила пріоритети, бо до цього тебе лише навчання цікавило, а я вже давно завбачливо роздумую, за кого вийти заміж. 

— О-ой… — театрально зітхаю, бо досі Ася навіть у стосунках не загрузла. Ні серце, ні руку не пропонують, а подруга вже й пальцю була б рада! 

Ненадовго віддаляюся, щоб помити руки й переодягнутися у блакитний домашній халатик, а тоді повертаюсь до подруги, щоб вислухати її історію нещасливого кохання. 

Ступаючи ламінатом, до ніг прилипають пазли. Знову подруга їх всюди розкидала. А від запаху м’яти крутить у носі, хоча я вже залишила кімнату. А все одно, попри мінуси, мені подобається жити вдвох. Принаймні так веселіше, адже насправді Ася — ще та оптимістка. 

До речі, познайомилися з Анастасією під час вступу. Вирішили, що разом буде простіше виживати. А мене особисто ще вабило те, що двом орендувати житло дешевше, а в гуртожиток йти не хотіла, бо не витримала б бруду, галасу та нескінченних війн із тарганами. А що стосується Асі, то вона, звісно, могла собі дозволити навіть пентхаус, але ніяк не змирилася б із тим, що треба підтримувати чистоту — це на мені. А ще я їй обіцяла готувати для двох. От і зійшлися докупи, а пізніше потоваришували. 

Повернувшись на кухню, на плиту ставлю каструлю з водою, щоб зрештою зварити локшину, а в мікрохвильовку — тарілку з ковбасками-гриль на режим розморожування. 

— І що? Розповідай! — заохочую Асю, навколо якої на столі, навіть на підлозі, лежать обгортки з зефіру. 

— Так ось: листувалася я з цим Муратом, листувалася… — протягує мені упаковку з солодким, але відмовляюся, хитнувши головою. 

— А що за Мурат? Ти ж хотіла собі знайти слов’янина! 

— І хочу. Але якісь вони мені всі безхарактерні досі траплялися — от і пішла на цей експеримент. 

— Та-а-ак! — беру стілець і сідаю біля столу в передчутті цікавого продовження. — Я чула, що всі Мурати — воістину гарячі чоловіки. 

— І я так думала, Олесю. Навіть його ім’я звучить так сталево — Мурат! А зрештою, — знижує тон, — він виявився черговим матусиним СИНабоном. 

Неспроможна стримати сміх від порівняння подруги, аж схиляюсь до столу, притулившись щокою до "м'якого" скла. Одразу ж шкодую про це, бо прилипаю, оскільки нещодавно на цьому місці чекала смертної кари зефірка. Ммм… полунична! Провожу пальцями щокою й вдихаю аромат. На жаль, на столі залишилось лише два кавунові, а їх я не люблю. 

Помічаю розчарований погляд Асі, яка очікувала від мене співчуття. Доводиться одразу одягти маску трагізму. Не те щоб я не співчувала подрузі, просто їй постійно трапляються якісь нещасні квалери. Це, на жаль, вже стало звичним явищем. Але мою підтримку Ася отримує лише тоді, коли я вислуховую і глибоко страждаю разом із нею. От і зазвичай роблю це, щоб підтримати подругу, хай навіть через день вона не згадає про свою трагедію. 

— Пробач, я просто… Загалом, краще зараз відшити матусиного синочка, аніж пізніше, коли це буде важко зробити. Шкода, що все так склалося, звісно, точніше, не склалося, — стискаю плече подруги. — А знаєш, зустрінься з кимось іншим зі своєї колекції "запасних". Хто у тебе ще залишився? 

Моє питання змушує Асю переналаштуватися і взяти до рук мобільний. Вона гортає чат і одразу ж набирає комусь повідомлення. А побіжно, під звук мікрохвильовки, запитує: 

— А в тебе, Олесю, як справи? 

Наливаю олію у пательню — і берусь смажити ковбаски, які одразу смачно пахнуть на всю кухню. 

Але ж ні, я залишу їх на вечерю, бо поки ще не голодна, а готувати знову не хочеться. 

— А я… — вмить згадую про що хотіла скаржитись — і все ж кусаю несмачний зефір, заїдаючи смуток. — Не повіриш! Бачила інтерв'ю чоловіка, який просто копія незнайомця, що нещодавно наснився. 

— Все не заспокоїшся? — Ася осудливо хитає головою. — Знав би Макс, яка в тебе дурня в голові. 

— До речі, якраз з ним у "Ровеліні" обідала, коли погляд притягнув телевізор, а там… 

— У вас було побачення?! — перебиває Ася. Закладає передні пасма волосся за вуха й, підперши щоку долонею, зацікавлено чекає подробиць. 

— Він вантажником влаштувався… — пояснюю на видиху. — І це мене зовсім не тішить, адже тепер бачитимемося ще рідше. 

— Зарано робиш висновки. Макс кохає тебе, тож знаходитиме час для зустрічей. А те, що він ще й зароблятиме — для чоловіка лише плюс! Принаймні твій хлопець реальний.

— О, якраз хотіла розповісти! У новинах бачила того чоловіка, що наснився! Уявляєш?!