4. Шанс на світанку

— Максе! Хто це такий? — штурхаю свого бойфренда й киваю на екран телевізора. — Он, дає інтерв’ю!  

— Не знаю. А що?  

Останньою надією залишається табличка, що виринає внизу екрана. На ній написано ім’я чоловіка та посаду, але дрібний шрифт і значна відстань до телевізора не дозволяють прочитати ані слова. Хоч бери і лізь на стіл, щоб побачити кляті літери! Зрештою, написи зникають — і разом із цим немов щось обривається в мені. Спираюся на спинку диванчика й голосно видихаю.  

— Ти чого, Олесю? — занепокоєно питає Максим. — Знаєш того чоловіка?  

— Ні. Лише здалося, що раніше бачила… — подумки додаю "у сновидінні".  

— Якщо у нього беруть інтерв’ю, то, певно, він періодично світиться в медіапросторі. Але що з того? — розводить руками.  

У цей час роздивляюся на екрані обличчя незнайомця, що здається рідним душею. Боже, який парадокс! Зосереджуюся на його міміці, кожному русі в кадрі й усмішці, яка лише на мить з’являється наприкінці розмови. У цього чоловіка теж карі очі. Невже це збіг? А тоді в кадрі з’являється інтерв’юер. І разом із тим, як зникла постать "мого чоловіка", все довкола втрачає свої барви — стає сірим, незатишним, позбавленим тепла. Порожнеча, що утворюється всередині, змушує відчути себе самотньою й мимоволі обхопити руками груди.  

— Та що тебе так збентежило?! — голосно питає оторопілий Макс.  

— Певно, я втомилася. Прокинулась на світанку, довго готувалася до занять, тоді висиділа п’ять пар… Або погода так тисне на голову. Не знаю…  

— Але я звільнився від усіх справ, щоб провести з тобою час!  

— Обіцяю, що найближчими днями не дорікатиму щодо твого заклопотання. Але сьогодні я дійсно не налаштована на довгі посиденьки й прогулянку.  

Максим не вмовляє залишитися, за що йому вдячна. Лише зітхає, витираючи руки об серветку, й визирає у вікно.  

— Олесю, ще дощ трохи крапає. Зачекаємо, коли закінчиться, тоді проведу тебе. Ще потерпиш мене?  

— Не кажи так, — тепер почуваюся винуватою. — А далі підеш тренуватися?  

— Ні, сьогодні немає де. Краще — он! — до однокурсників приєднаюся, — показує на хлопців, з якими вітався.  

— Йди зараз, поки вони ще тут. А я неподалік, за рогом, ще в книжкову крамницю забіжу. Хочу поцікавитися, чи є в наявності одна книжечка. За цей час і дощ остаточно закінчиться.  

Макс стенає плечима. Виглядає розгубленим і засмученим, від чого мені стає ще більше щемливо.  

— Дивна ти, Олесю. Так довго чекала, коли знайду час для нас — і тікаєш посеред побачення.  

— О, це було побачення? — мило усміхаюся. — Але воно ж не останнє! Гарно проведи час, Максе, і не ображайся, — лише легким доторком чмокаю його в щоку. — А ще дякую за смачний обід. Приємно здивував.  

Коли цілувала його, знову згадала чоловіка зі сну — що за параноя? І саме через цей дивний стан розумію, що краще піти. Тим більше зараз мною опанувало нестримне бажання дізнатися, ким був той чоловік із новин. Тож ні на хвилину не хочу затримувати розслідування.  

Стрімко натягаю сумку на плече — і залишаю Макса, що проводжає поглядом, наче кинутий вірний пес. Кваплюся так, що ледь не підвертаю ногу на сходах. А як тільки залишаю заклад і відходжу від вікон, відчуваючи краплі дощу, що стікають по руках тонкими струменями, ховаюся під навіс найближчої крамнички й у пошуковику набираю "Канал “БІЗМЕН-2'". Бачу час передач, назву і… все. А на що я розраховувала? Що одразу мені покажуть світлину та ім’я саме того чоловіка? Саркастично усміхаюся з власної наївності й намагаюся знайти на сайті хоч якусь зачіпку. Але все, що бачу на цей час, це "Новини. Наживо".  

От нещастя… Опускаю руки й направляю погляд до неба, де безмежний синій простір просвітлюється після дощу.  

— Це якийсь жарт? Ти знущаєшся з мене? — після цього видихаю, згорбившись.  

У книжкову крамницю таки заходжу. Стискаючи губи від жалю, що не можу собі дозволити придбати цілий кошик любовних романів, лише проходжуюсь вузьким проходом між книжковими шафами й звертаю в куток, де зазвичай не буваю. Саме тут знаходжу сонник і за ключовими словами намагаюся тлумачити своє сновидіння, через яке тепер живу наче в маренні.  

Отже, гідний чоловік — це до безбідного насиченого життя. Непогано! А от те, що він був у сорочці, свідчить, що варто чекати проблем із другою половинкою. От знала ж, що робота Макса не доведе до добра! Зате маленьке миле дівчатко сниться до достатку. А це вже повнісінька нісенітниця. І краще б я шукала роботу, аніж тут дурницями займалася!  

Спересердя закриваю товстезну книгу й повертаю на полицю, після чого з понурим виглядом тягну ноги додому, де сподіваюся знайти втішання в обіймах подруги.