2. Не схожий

Від самого ранку й протягом усіх пар не вдавалося ні на чому зосередитися. Нові знання не засвоювалися, і абстрагуватися від нав’язливих думок про сон, сидячи на твердих дерев’яних лавах та слухаючи монотонне бубоніння викладачів, мені зовсім не вдалося.

Звісно, сновидіння залишило приємний післясмак. А коли ще й згадувала, як затишно було в обіймах того чоловіка, усмішка мимоволі вимальовувалася на обличчі. Але після цього ставало млосно від усвідомлення, що життя, яке наснилося, — лише вигадка, ніяк не пов’язана з дійсністю.

Після останньої пари видихаю з полегшенням. Хочу якнайшвидше лягти спати, бо підозрюю, що саме недосипання — причина моїх маразматичних настроїв. Однак, як тільки залишаю корпус університету, на подвір’ї, що вимощене тротуарною плиткою всіма можливими відтінками сірого, помічаю знайому постать. Біля стенда стоїть високий хлопець, на якого з непідробною зацікавленістю поглядають дівчата з юрби, що скупчилася неподалік. 

Звісно! Парубок високий, стильно одягнений у вільний одяг, що вдало приховує худорлявість. Пасма волосся спадають на очі, що змушує хлопця постійно відкидати набік чубчик, і це вдається досить ефектно. У вусі ледь помітна сережка, що додає образу неповторності. І саме цей красунчик — мій хлопець Максим, з яким познайомилися в інтернеті й спілкувалися в месенджері, поки він не запропонував зустрітися. І хоч завжди вважала себе геть непомітною дівчиною й хвилювалася, що з сіреньким мишеням цей барабанщик не захоче тягатися, неабияк у цьому помилялася. Він інколи зустрічав мене після навчання, інколи гуляли, а інколи пили каву, розмовляючи про все на світі. Отак одного вечора, коли за американо скаржилась на нестерпну Мефодіївну, що низькими оцінками псує загальний бал, Макс словесно підтримував мене, обійнявши за плечі, — і зрештою вперше поцілував, після чого наші наступні зустрічі мали зовсім не дружній характер. 

Зловивши мій погляд, мій хлопець розпливається в широкій усмішці, а в мене лише сіпаються куточки вуст. Якщо завжди тішилась, коли він мене зустрічав, то тепер почуваюся розгубленою. Цього разу все моє єство протестує тому факту, що цей парубок — мій хлопець, бо хоч до нього вже з’явилися перші паростки почуттів, це ще не те велике кохання, не те шаленство, яке відчувала у сні до значно старшого за мене чоловіка, хоча й він лише фантазія. А ще тепер почуваюся так, наче зрадила Макса. Але звідки ж взятися докорам сумління, якщо насправді ніде не завинила? Безглуздя якесь… 

— Олесю, що з настроєм? — запитує Макс, вийшовши назустріч. Коли наближається, залишає цілунок на щоці й проникливо зазирає в очі в передчутті відповіді. 

А що йому скажу? Правду? Щоб він сказав, що я схибила? Достатньо того, що так думає Ася.

— Не виспалась, — важко зітхаю, адже завжди виступала за щирість.

Максим тягнеться, щоб обійняти за спину, але кроком вбік перебиваю його намір. 

— Ти ж знаєш, що біля вікон університету не люблю оті всі ніжності! — зароджується дратівливість. — І взагалі, чому ти не попередив, що прийдеш? Я планувала завалитися на квартиру й відпочити. 

Максим втискає голову в шию й дивиться на мене зі здивованим виглядом. 

— Олесю, що сталося? Де моя ніжна дівчинка? — обережно торкається мого плеча, немов боїться, що вкушу, і легенько стискає, щоб відчула його підтримку. 

Господи, чому я так поводжусь? Чому гніваюся? Він прийшов, бо хотів побачити мене. А я лише все спаскуджу. І пізніше, ладна закластися, шкодуватиму про це, місця собі не знайду.

— Пробач мені, Максе. Пробач… З самого ранку не задався день. Ледь висиділа всі пари. А те, що ти прийшов, навіть добре. Можливо, зможу перемкнутися. Але для початку давай все ж відійдемо від вікон.

Хапаю Макса за руку й, грайливо усміхнувшись, щоб згладити гострі кути, веду, йдучи трохи попереду, поки не виходимо за територію при університеті. Тоді, підводячись навшпиньки, обхоплюю його шию руками й притискаюся до його губ своїми. У цей час його руки обхоплюють мою спину. Так завмираємо на довгий час, насолоджуючись моментом. І лише коли відпускаю губи, розплющую свої очі й натрапляю на його зеленуваті з горіховим відтінком. 

— Я справді рада, що ти прийшов, Максе, — тепер дійсно тішусь його несподіваним візитом. — Виспатись ще встигну. Краще погуляємо у парку.

Куточки його вуст опускаються. Зіниці направляються кудись убік. 

— Ні, Олесю. Сьогодні я планував лише провести тебе додому. Ми у складі всієї групи зустрічаємося, щоб потренуватися, а їм ніяк не впоратися без барабанника. 

— Господи, нехай тебе хоч сьогодні хтось замінить, — не приховую засмучення. — Останнім часом ви щодня тренуєтесь. 

— Так, але ж не з нудьги. Ми хочемо виступати, розумієш? Плануємо розвиватися. Але я щодня можу тебе проводити після навчання, як сьогодні. А гуляти матимемо можливість вечорами. Що скажеш? Тим паче я не щодня зустрічатимуся з хлопцями. 

— Що ж, вечірні прогулянки — це досить таки романтично. Як можу протестувати? — мрійливо закочую очі — і після цього неквапливо рушаємо у напрямку багатоповерхівки, де тимчасово мешкаю. — Тільки не забувай вчитися, Максиме. Ти сьогодні взагалі був на парах? — помічаю, що він без сумки.

Мій хлопець вчиться на факультеті інформаційних технологій. Хоча “вчиться” — це надто голосно сказано.

Макс стискає вуста й передбачувано заперечно хитає головою: