11

Він поміняв вхідні двері. Коли Аніка стояла тут востаннє, вони мали горіховий відтінок і різьблений візерунок. Були вкриті кількома шарами лаку. Дуже кропітка робота, яку виконали італійські майстри, а потім доставили в Україну. То коштувало шалених грошей, але її покійний  чоловік на той час  уже пристойно заробляв і міг дозволити собі усе, що захоче його мама.

Перебуваючи на смертному одрі, Фріда, свекруха Аніки, переписала квартиру на єдиного онука. Від дня її похорону вона тут  ще не була. І сина не бачила.  Він поміняв двері. Візерунок на попередніх ніколи йому не подобався, не оцінив таланту італійських майстрів.

Фріда тягнулася до статусності, а Натан любив простоту. І білий колір. Тому двері, очікувано, були світлими. Без візерунку.

Надворі закралася майже ніч. Аніка прибула під квартиру покійної свекрухи об одинадцятій вечора. Боялася залишити Ангеліну саму, а за тим долила їй в чай кілька крапель заспокійливого, дочекалася, коли засне, і лиш тоді зважилася викликати таксі.

Вона не бачила сина майже п’ять років. Він відрубав усі зв’язки. Заніс її номер до чорного списку і, здавалося, забув, що у нього ще жива матір. Що досі топче ряст. І мав на це право. Аніка все розуміла, але того, що почула від Ангеліни осягнути й тим паче повірити – не могла. Бо її син на подібне не здатний.

Він виховувався в кардинально протилежних системах. Аніка бачила в своїй дитині бравого леґіня, чоловіка, який здатний на справжні вчинки, свекруха научала, що лишень вседозволеність зростить вільнолюбну особистість, яка в майбутньому знатиме, чого хоче.

Натан всотав усе, що в нього заклали. І добре, і не дуже… Його виховували абсолютно різні жінки. Покійний чоловік Аніки розривався між ними: любив матір, поважав за мудрий норов, але кохав дружину. Проте, кохання – то омана, якщо за спиною стоїть мама.

Тому в життя свого дорослого сина Аніка ніколи не втручалася. Та й не дозволяв цього. Приїзд сюди став для неї досягненням. Руки тремтіли. Вона збіліла, на вродливому обличчі ще ясніше проступили зморшки, додаючи щонайменше з десяток зайвих років.

Його могло не бути вдома. П’ятниця… Вечір… Молодий тридцятирічний чоловік. Та інтуїція жінки аж лементувала, що її син не остання паскуда на цій землі, і після реверансів долі, які сталися ранком, він не подасться шукати пригод в ночі.

Сповнившись упевненості блудливими думками, Аніка зважилася натиснути кнопку дзвінка. Живіт стягнуло страхом. Мало не зігнулася під тягарем емоцій. Її штормило, як море сьогодні. Тьмяне світло на сходовому майданчику відкидало чудернацькі тіні на долівку. Видавалося, що ці потвори зараз схоплять її, скрутять й потягнуть у засвіти, звідки нема вороття.

Світлі двері розчахнулися. Тіні повтікали. Сполохалися чоловіка,  котрий рвучко гепнув стулку і спантеличено дивився на свою матір. Чорні пасма падали на чоло. Аніка хотіла загорнути їх догори, як колись в дитинстві, коли вона ще була для нього мамусею.

Він роздивлявся її. Не приховував подиву, дещицю цинізму, дрібку зневажливості… Від Фріди успадкував специфічне мруження Гольдштейнів. Аніка завжди нітилася, опиняючись під прискіпливим споглядання свекрухи, а тепер й син наганяв невпевненості.

- Чого прийшла? – мовив грубо. Наче ляпаса дав, але Аніка встояла.

- Розмову маю.

- Уночі? – його подив був правдивий. Емоції також. Він не зумів їх сховати за напускною байдужістю, бо гени та виховання однаково пальцем не закриєш.

- Ти ж все одно не спиш, то яка різниця коли?

- Хтось помер?

- Майже.

Він відступив убік, запрошуючи її до квартири. В передпокої Аніку зустріли білі стіни. Шпалер із золотавим візерунком не було. Приміщення ніби збільшилося, набуло новизни, хоча могло похизуватися гарним історичним багажем. Принаймні, два покоління Гольдштейнів тут виросло.

- Тут гарно, - вона не стримала компліменту, тому що пам’ятала цю оселю опецькуватою, без стилю та смаку, а нині це оаза безгріховності.

- Угу, - реакція Натана на похвалу потішила Аніку. «Угу» - фраза з дитинства. Так він відповідав, коли не знав, що сказати.

         Помахом руки вказав на одвірок ліворуч. Аніка звернула, опиняючись в кухні. Вмилася захватом. Колись не дуже велика кімнатка, нині значно збільшилася в розмірах, адже стіна між нею та вітальнею зникла, утворюючи прекрасну візуальну картинку за рахунок вдало підібраних меблів та акцентів у вигляді книжкової полиці, торшеру, вази з фруктами. 

                   Рука дизайнера відчувалася в кожному кутку. Оселя набула затишності, спокою, де насправді хотілося відпочивати, а не ґвалтувати мозок яскравими ляпами. 

         Та найбільше нутро Аніки тягнулося до сина. Роздивлялася його короткими позирками, спідлоба, боячись, щоб не видати свого захвату. Їй хотілося увібрати кожну дрібницю - від темних сплутаних пасом до жилавих засмаглих рук.

“Мабуть, з порту не вилазить”, - проскочила думка. Натан не любив тісноту, його нутро постійно прагнуло волі, простору. Йому було легше завантажувати фури, аніж протирати штани на парах. Тому й не довчився. Покинув університет. Фріда навісніла. Бо ж вседозволеність породжувала непокору, а вона наївно вважала, що взяла онука під каблук, як і сина.