10

Промені сонця ховалися в тіні. Дах не дозволяв їм заповзти на ганок, адже день перевалив за післяобідню пору. Вдалині шуміло море. Величні хвилі штормило, доносячи шум аж до двох жінок, які сиділи поряд.

         Аніка викупала Ангеліну і дала трохи заспокійливого. Одягнула у свій халат з тонкого натурального атласу, бо не хотіла копирсатися в речах дівчини. Одяг, який був на ній, викинула у смітник, щоб не нагадував про те, що з нею сталося. Власне, Аніка ще й сама цього не знала, але здогадувалася.

Вона обірвала телефон. Не спала усю ніч,  а ранком уже зібралася телефонувати в поліцію. Правда, не встигла – на порозі з’явилася Ангеліна.

Думка про поліцію не полишала її і нині, однак дівчина мовчала, а вона не відала з чого почати. Просто розчісувала її мокре волосся.

Вони розмістилися на східцях – Ангеліна нижче, Аніка вище. Дівча тримало її за коліно, просунувши правицю попід ногою і впиралося щокою. Нарешті прийшло заспокоєння. І байдужість. Це заслуга заспокійливого. Алкоголь їй побоялася давати, бо не знала, в які карапати потрапила Ангеліна. Зачіпати словами також не поспішала. Можливо, вони зайві… Розчісувала короткі мокрі пасма і гадала як вчинить, якщо її найбрудніші здогади підтвердяться.

- Я хочу знати, щоб допомогти тобі, - минуло багато часу, поки Аніка зважилася на слова. Волосся Ангеліни повністю висохло. Під грайливим настроєм теплого вітерцю набуло форми «їжачка», кінчики задерлисялися догори.

- Ви не допоможете, - ледь чутно озвалася Ангеліна.

- Чому?

- Бо він скаже, що я сама хотіла, а його друзі це підтвердять.

- Хто – він? – Аніка напористо добивалася правди.

Плечі дівчини здійнялися, глибокий вдих натякав на ймовірну відвертість, та її не пролунало. Знову мовчанка. Настільки дратівлива, що Аніці хотілося верещати.

Ангеліна стала для неї промінчиком радості. І дарма, що носила в очах повно скорботи. Вірилося,  незабаром все мине, бо це властиво всім речам. Навіть життя закінчується смертю. Це закономірний процес, однак хтось похитнув душевну рівновагу Ангеліни, причому настільки, що  страх панував над здоровим глуздом.

- Я познайомилася з ним на роботі. В перший же день. Тоді я згубила браслет…

- Який?

- Оцей, - Ангеліна підняла ліву руку.

На зап’ястку зблиснула золота прикраса, а з вуст полинули слова. Видавалися порожніми й беззмістовними. Сухими. Напевно, заспокійливе добряче вплинула на неї, адже про всі жахи, що відбулися, розповідала, ніби оповідач, який до того всього не мав жодного стосунку.

Аніка слухала уважно. Патрикувала кожен звук, метикуючи, як може допомогти, і чи взагалі може. І найголовніше, чи дозволить це зробити Ангеліна.

- Чому ти не повірила його друзям? – вона перебила дівчину, коли почула, як вона вибігла з квартири кривдника. – Який сенс їм брехати?

- Ви захищаєте їх? – Ангеліна обурювалася слабко, безборонно.

- Ні, - пролунало квапливе заперечення. – Я намагаюся розібратися… Ти сказала, що познайомилася з ним на роботі, він працює з тобою?

Ангеліна заперечно хитнула головою, відкидаючи настільки їй огидне припущення.

- Ні… Він друг Олеся.

Ніздрі польки затріпотіли. Почуте ім’я на просторах Одещини вирізнялося самобутністю, щоб не зважити на нього, до того ж, коли маєш знайомого з таким найменням.

- Хто такий Олесь?

- Директор…

- Компанії? – продовжувала допитуватися, осмикуючи намисто з перлів, яке почало нагадувати петлю.

- Так.

- А як називається компанія?

- Європа плюс.

Очікуваність удару все одно підкосила Аніку. Гребінець, яким чекала волосся дівчини, випав з рук й покотився до підніжжя сходів. Ангеліна байдуже споглядала його падіння. Воно було епічне, як для звичайного гребінця. Її падіння цієї ночі мало більш катастрофічні наслідки.

- А той чоловік… - Аніка задихалася від слів, які насилу вимучувала з себе. – Який тебе підпоїв… Як його звати?

- Натан.

Намисто урвалося. Дрібні перлинки пострибали по східцях ганку та доріжці з бруківки, неначе блохи, що потрапили у волохатий рай. Аніці скорчило руки, засудомило горло, позбавивши можливості видати хоч якийсь звук. Вона схилилася над Ангеліною, вперла ніс у вимите пахуче волосся і надсадно захрипіла:

- Пробач… Пробач, дитино.

- За що? Ви нічого не зробили.

- Зробила. Я занадто багато зробила.

***

         Коли гахнули двері, із сум’яття Натана можна було зв’язати чималий шарф, а потім повіситися на ньому. Вікторія та Арсен досі стовбичили в коридорі, тупцяли не в тих і не в сих, бо реакція дівчини, яка щойно вискочила з квартири нагадувала землетрус десятибальної шкали.

Це викликало купу запитань, насамперед до власника квартири, який чкурнув до кімнати і нарешті одягнув шорти та футболку.