9

Чорнявка без запрошення зайшла до квартири і виставила руку вперед зі словами:

- Це твоє, - вона тримала маленьку полотняну сумочку вишиту хрестиком. Цю сумочку подарувала Ангеліні Ліля на день народження. – Учора ми не помітили її.

Ангеліна, неначе сомнамбула посунула на геометричний візерунок, забарвлений чорними і жовтими нитками. Тісніше притулила до себе простирадло й висмикнула сумку з рук чорнявки.

- У тебе щось сталося? – вона роздивлялася Ангеліну з неприхованою тривогою в погляді, бо як жінка чудово знала, що після ночі любощів з бажаним чоловіком, так на людей не дивишся.

- Я не знаю, хто ви і чому у вас моя сумка. І я не пам’ятаю, як тут опинилася, - Ангеліна ледве говорила, горло спазмував плач, який на силу стримувала.

- Я Вікторія, - представилася гостя, кидаючи на напівголого Натана двозначні погляди. – Він щось зробив з тобою проти твоєї волі?

Чоловік поруч неї припинив шкіритися, а сам Натан скам’янів в очікуванні відповіді.

- Я мало що пам’ятаю.

- Це, мабуть, через коктейль, - Вікторія зачинила вхідні двері й ніби зібралася покласти долоню Ангеліні на плече, але та, простеживши за її порухом, сахнулася в бік.

- Який коктейль?

- Той, що ви пили в клубі.

- А що з ним? – подивовано гаркнув Натан.

- Офіціант переплутав замовлення. В сусідній ложі розмістилося дві парочки. Коктейль призначався для двох дівчат, але випили ви, - чітко й з розстановкою акцентів доповів світловолосий чоловік, увібравши в себе весь жах парочки, яка остовпіло витріщалася на нього.

- Що у тебе в клубі твориться?! – у запалі крикнув Натан, пожираючи Вікторію люттю.

- Ми з цим боремося, - відповіла з емоційним притиском, мовляв, не все так просто, як би вам хотілося. – Але не завжди вдається за усім вслідкувати. Два офіціанти та бармен звільнені. Після цього випадку ми вирішили поставити додаткові камери відеоспостереження.

- Хто нас привіз? – Натан похапцем зиркнув на Ангеліну, її сполотнілість так і не минула. Здавалося, що перед ними стоїть сама смерть – безлика, але страхітлива.

- Я, - відгукнувся Арсен.

- Чому ти поклав нас на одне ліжко? Не викликав швидку? – посипалися претензії, від яких гості безглуздо вирячилися. – Ну, ясно, що я здоровий бичок, мені нічого не буде, а вона? – тицьнув рукою на Ангеліну.

Натан намагався прояснити ситуацію, хоча збоку то мало вигляд, наче збирався відбілити власну честь і перекласти відповідальність на інших. Ангеліна уже не могла дивитися на той цирк. Видавалося, ніби її відверто беруть на глум. Ставлять в позицію, де ніхто ні в чому не винний, а все, що відбулося лишень її відповідальність.

- Гарна вистава, - в очах стояли сльози. – Хороші друзі. Вигородили…

Вона рвонула до кімнати, де сталася нічна пригода, від якої було гидко від самої себе. Нутро шматувало й штормило. Крізь серпанок сліз, які більше не могла стримувати, надибала свої шорти і майку. Хутко натягнула на себе, про взуття не потурбувалася – жадала зникнути звідси. І плакати. Дати волю сльозам.

- Ангеліно, - шлях для відступу загородив Натан, - вони не брешуть.

- Аякже! – ревонула з розпачу. – Багатенькі фікси! Вам усе можна! Які ж ви гидкі!

Штурхонувши Натана плечем, мало не збила його з ніг, прошмигнула повз спантеличених візитерів, й вискочила на сходовий майданчик. Благо, дверна ручка їй одразу піддалася, не заштопорилася. Стулки ліфта вигулькнули перед нею, як спасіння, а після натискання кнопки виклику, кабінка одразу розчепірилася, запрошуючи до своїх володінь.

Вона спускалася одна. Більше не душила в собі сльози. Вихід знайшла відразу, власне, зелена табличка на стіні на це вказувала. А на дворі панували останні дні серпня. Задуха обпікала обличчя й легені, сльози випікали очі. Її нудило від себе. Хотілося здерти шкіру, виполоскати у «Фейрі», і тільки потім напнути ту одіж знову.

Незнайома місцина вдарила по ній новими болями. Асфальт ще не плавився, але вже підпікав ступні. Довкруж височіли будинки. Тиснули величчю, яскравими фарбами, новизною і чомусь запахом клею. Усе це вкупі дурманило дівчину. Слина зробилася гіркою та в’язкою – Ангеліна йшла вперед, однак не тямила куди йде і навіть те, де знаходиться. Повз неї проходили перехожі. Здивовано витріщалися, одначе допомогти не поспішали. Чи то власний страх заважав, чи дивакуватість Ангеліни. Не часто побачиш босу розшарпану дівчину, яка ридає, радше нагадуючи пацієнтку психлікарні.

Невідомо куди б вона отак зайшла і де опинилася, але провидіння, або чиясь  незрима рука оживили телефон в сумці. Він лементував голосом «ONUKA». Ангеліна спинилася, почала шарпати сумку, зло сіпала бігунок замка і не менш люто гаркнула в слухавку, навіть не глянувши, хто телефонує.

- Алло!

- Де ти?! Чому ти не на робочому місці?!

Голос був чоловічий і знайомий, проте не вдавалося впізнати через бризки дратівливості в тембрі.

- Хто це?

- Ти що, взагалі обнагліла?! – сипав гнівом співрозмовник.

Після несамовитого крику вона впізнала Олеся. Лють зарум’яніла, як пахучий калач, витягнутий щойно з печі. Такі пекла її покійна бабуся, мамина мама.