7

Йому здалося, що кадик перекрив гортань. Ані говорити, ані дихати… До грудей тулилася жінка. Ласкаво обіймала, розповідала про дивні речі. Їй він точно не танцював. Йому танцювали. Зазвичай, голі дівчата, які шукали пригод і легкого життя. Він їх не засуджував, бо якийсь час і сам такий був.

До того ж, шукати легких шляхів нормально, просто не варіант, що вони приведуть до правильної мети. Натан облишив той шлях. Давно взявся за розум, як колись просила бабуся. Хоча, вона завжди пробачала його маленькі слабкості, бо він чоловік і це нормально, мама ж була категорично іншої думки. Хотіла зростити в ньому тюхтія.

- Потанцюєш сьогодні? – дівчина підтягнулася ще вище і мазнула вуста по підборіддю.

У вени наче конячу дозу тестостерону вгепали. Тіло враз перетворилося на оголений нерв, а все, що нижче пупа виструнчилося і чекало, коли його запросять до герцю.

- Сьогодні ні, - заперечення вийшло м’яке, бо злитися на розімлілу дівчину, яка, здавалося, сплутала його з іншим, було трохи не нормально.

А може не сплутала? Думки не трималися єдиної ниточки, а дівочі губи на шиї, неначе метелики, легенько тріпотіли на шкірі, пускаючи тілом загострене бажання володіти.

Якби він знав, що її так розкозюкає від коктейлю, ні за що не замовив би другу склянку, а тепер вечір зіпсовано, забавка не вдалася. Власне, усе це від самого початку було провальною ідеєю. Олесь попереджав, що дівчина з норовом, за словом до кишені не лізе, пальця відкусить… Натан не повірив. А дарма. Будуючи плани про гарний вечір та легку здобич, яка сама потрапила в руки, він погуглив значення нових слів, які почув від неї, почухав потилицю, та й подумав, що читати більше таки гарна ідея. Правда, ще звірився з такими поняттями як гуцули та галичани, і мусив визнати, що мав перед Ангеліною  вигляд справжнього профана.

Тільки от чогось думки плуталися. Йому не вдавалося сфокусуватися, усе відволікало – і гучна музика, і дівчина, яка уже запустила руки йому під футболку. Натан чудово знав, яка доза алкоголю здатна звалити його з ніг, або навпаки - збадьорити, коли невтомне его кличе шукати пригод, та нині почував себе напрочуд дивно. Ніби тіло окремо від голови.

Тихий, але впевнений стук у двері трохи відволік його. До ложі зайшов високий світловолосий чоловік, усміхнувся, мабуть, подумавши, що застав парочку за інтимним моментом.

- Я не вчасно? – він зам’явся у дверях. – Виступ майже закінчується. Ми з Вікторією зараз до вас приєднаємося.

Дівчина в руках Натана невдоволено муркнула, обійняла ще міцніше й відвернула голову від гостя. Він й собі притиснувся до неї ближче – це було неймовірно прекрасно, аж до зупинки серця.

- Вчасно, - Натан тягнув слова, і не міг втямити чому.

- Що з тобою? – чоловік підійшов і почав роздивлятися парочку прискіпливіше.

- Не знаю… Якось… Якось… Дивно. Плутається все.

- Що ви пили? – він зиркнув на стіл із шаленством яструба, роздивляючись склянки.

- Коктейль.

- Який?

- Та хто його зна’.

Чоловік вискочив з ложі, полишивши їх стояти в обіймах один одного далі. Натану не хотілося відпускати дівчину. Вона пречудово пахнула, була м’якою і піддатливою. Не огризалася до нього. Не називала довбнем. Він схилив голову й притулився губами до її скроні.

Здавалося б, невинний порух, проте Ангеліна ніби отримала сигнал до дій – задерла голову й підставила вуста. Хіба, міг не скористатися нагодою, яка сама заплила до рук? Звісно, ні. Натан скористався нею на повну. Напився захвату й ніжності. Млість струменіла по тілу, вимагаючи нових вражень, бажань, пристрасних несподіванок. Однак, цьому не судилося статися. Принаймні, цієї миті.

До ложі знову зайшли відвідувачі. Цього разу їх було аж троє. І жодного з них Натан не впізнавав, навіть того, що приходив перший. Лиш спостерігав як ці люди метушаться. Особливо жінка. Вона голосно говорила. Неначе виправдовувалася. Натан розумів лишень обривки фраз, значення яких слизькою стежиною утікало геть. Завершальним акордом какофонії стала з’ява чорнявої панянки, яка здавалася голою. Вона кілька секунд мовчки за всім спостерігала, а потім підійшла до них.

- Їх треба відвезти додому, - дала наказ. – Скажи хлопцям, хай підженуть авто. Ти знаєш, де він живе?

- Так. Я був у нього.

- То сам і відвези, а ми тут розберемося в чому справа.

- Думаєш, це коктейль?

- Напевно. Це найпростіше, що може бути. Я зберу персонал. Не затримуйся.

Усі заметушилися ще дужче, а Натан тримав в обіймах Ангеліну, немов то остання опора здорового глузду і світосприйняття, яке вирішило змінити ракурс, офарбувавши свідомість у тьмяні кольори. Поки стояв, відчував ґрунт під ногами, але, коли його попросили рушити з місця, заточився назад і мало не впав. Хтось ззаду встиг затримати політ, Натан намагався втриматися на своїх двох, не розуміючи, чому ті відмовляють. Силкувався рушити з місця, бо купа народу довкола ніби цього чекала, але кожна спроба закінчувалася невдачею.

Врешті, хтось підпер його, обхопивши за стан, і поволочив на вихід. Ангеліна десь ділася. Внутрішня незгода запалала обуренням та тривогою.

- Ангеліна… Де ви її поділи?