5

Передчуття її не підвело – це він забрав браслет. Прикраса миготіла перед очима чарівною приманкою, до котрої потягнулася рука. Але не встигла взяти. Чоловіча долоня різко зімкнулася й зникла з поля зору Ангеліни.

- Віддай, - обурилася, помітивши, що незнайомець завів руку за спину. – Це моє!

- А винагорода, - зашкірився він.

- Яка ще винагорода? Ти вкрав у мене браслет і ще щось хочеш?

- Я не крав, - в його очах, незрозумілого кольору – чи то синій, чи то карий, спалахнув гнів. – Браслет порвався у двох місцях, я здав його в ремонт і тільки вчора забрав.

- Він порвався через тебе!

- Через мене?! – хлопака смикнувся, немов йому по пиці зацідили. – Якби не я, ти б побила всі горщики Віри.

- Через тебе я їх ледь не побила! – пашіла злістю Ангеліна. – Віддай браслет, - вона виставила руку, ще й притупнула ногою, неначе віддавала наказ.

Спочатку він глипнув на простягнуту руку, потім прискіпливою вервечкою оглянув її груди, талію, ноги, затримався на сандалях й поглянув в очі. Ангеліну сіпнуло від того погляду. Тепер його очі були чорними, непроникливими і трохи лячними.

- Я ж сказав. Спочатку винагорода, потім браслет.

Вона мусила поступитися, хоч би як казан гніву не вихлюпував через краї єства. Опустивши руку, судомно втягла повітря носом і спокійно мовила:

- Чого ти хочеш?

Риси його мармизи зм’якшали, підборіддя уже не виступало вперед, а писок вдав усміх.

- Побачення.

- Яке в біса побачення? Шляк би тя трафиф! – продовжувала сатаніти Ангеліна.

- Що трафиф? – забелькотів вражено.

- Я не ходжу на побачення. Тим паче, з незнайомцями.

- Натан, - він простягнув руку для потиску. – Будьмо знайомі.

Ангеліна кліпнула на долонь, виставлену ребром, зиркнула на широкі плечі незнайомця, ніби переймалася, що він розтрощить її руку, якщо зважиться відповісти на жест ввічливості.

- Не скажу, що рада знайомству, - вона узяла його вказівний палець, теліпнула і відпустила.

- А твоє ім’я? – здавалося, що її реакція дуже потішила його.

- Сумніваюся, що ти його не знаєш. Хтось же показав тобі, де мій кабінет.

Він хмикнув.

- Ну, нехай буде так, як ти хочеш, Ангеліно, - на її імені зробив наголос, додав тембру гортанного звучання. – Зустрінемося сьогодні в клубі Одеса. О восьмій. Куди по тебе заїхати?

Ошелешена його напором, вона не встигала за інформацією, яку вивалював.

- Клуб називається Одеса?

- Так.

- Я прийду, і ти там одразу віддаси мені браслет, - виставила умову.

- Домовилися.

- Їхати по мене не треба. Я сама доберуся.

- Мммм… - глузливо скривив писок, - самостійна.

- Так. А ще з клепками.

- З чим?

- Читай більше, Ромео, - вона присіла навпочіпки й одним махом загребла в сумку все, що звідти випало.

- Я гуцульської не розумію, - бренькнув єхидно, і дав Ангеліні зрозуміти, що хтось виклав йому на неї повне досьє.

- Я галичанка, довбню, - вона наривалася, при чім нахабно і беззастережно.

Вирівнялася на прямі ноги і задерла голову, щоб подивитися в очі нахаби, який наважився принизити її за приналежність до певного регіону країни.

- Ти щойно знову мене образила, - він тицьнув в неї пальцем, але говорив із сумнівом.

- Ну, тобі ж можна, то чому мені ні?

- Ти так намагаєшся уникнути побачення зі мною?

- А є шанс?

- Шансу немає, - відрубав завзято й рвонувся до дверей. – І не запізнюйся, - докинувши наостанок, він покинув кабінет Ангеліни.

Широкі плечі, запаковані в блакитну футболку наче й не стриміли тут, залишивши після себе купу сумбуру та непевностей. Ангеліна видихнула. На обід не пішла. Не зовсім розуміла, що відбулося і як це назвати. Чи то він загравав до неї, чи навпаки хотів покарати тим побаченням. І головне, хто йому розповів усе про неї. Якщо він тут не працював, то однозначно мав зв’язки з кимось. Може, навіть, з Вірою. Ось тому вона дивилася на Ангеліну скоса. Відчула конкурентку.

- Та Боже збав, - буркнула до себе й вийшла в коридор.

Упевнено крокуючи, намилившись просто прогулятися, провітрити так би мовити голову й помізкувати про те, що відбулося, вона за звичкою зачепилася поглядом на кабінет Олеся. Від несподіванки, яку там побачила, спіткнулася. 

Блакитна футболка і чорна чуприна… Він сидів до виходу спиною і щось пояснював Олесю. Досить жваво, адже жестикулював руками.

Тепер вона знала, хто здав її з потрухами. Не очікувала. Розчарування заповнило нутро. А вважала Олеся еталоном порядності. На жаль, він виявився таким же гівнюком, як і більшість. Віддав її другові на поталу, бо тому захотілося гострих відчуттів.