3

Їй здалося, що душа потрапила в пекло і мучиться  в нестерпних корчах. Вона змусила Федора зупинити авто ледь не посеред дороги, абсолютно не зважаючи, що трафік був надзвичайно щільний і місце для паркування знайти проблемно.

Ошелешений її напором, чолов’яга якось втиснувся біля найближчого магазину промтоварів і спостерігав, як Ангеліна, немов божевільна, мацає себе, сидіння і щось шукає. Навіть з автівки вискочила, відсунула сидіння, але свого оберегу знайти не змогла.

Вона змусила Федора повернутися назад, до місця, звідки декілька хвилин тому вийшла. Заскочивши до помаранчево-синього приміщення, узялася зазирати в кожен горщик. Здавалося, що розгледіла найдрібнішу щілину на кахлях, але оберегу не віднайшла.

Спантеличена її поведінкою, Віра мовчки спостерігала, але коли оглядини нагадали глумство над рослинками, адже один з горщиків Ангеліна перевернула, запитала:

- Що ви шукаєте?

- Я загубила браслет. Дуже цінний.

- Може, варто пошукати на другому поверсі? – запропонувала, покинувши робоче місце, й собі взялася роздивлятися довкруж.

- Ні. Коли я зійшла з другого поверху, він ще був на мені. Я його десь тут загубила.

- А на вулиці дивилися?

- Дивилася, - зненацька Ангеліні сяйнуло. Згадала чоловіка, з яким тут зіткнулася. Він тримав її за руку, міг ненароком стягнути браслет. – А той чоловік… - Віра насупилася, споглядаючи її зовсім скептично. -  На якого я наскочила… Ви його знаєте? 

- Знаю, але він тут буває рідко. І нічого мені не передавав і про браслет не казав.

- А у вас є його номер телефону?

- Ні.

- А у кого є?

- Не знаю, - адміністраторка знизала плечима і подалася назад за стійку. Прямого погляду уникала, мовляв, зробила все, що могла.

- Тобто, він тут не працює? – допитувалася Ангеліна, спантеличена зміною настрою адміністраторки.

- Ні.

- Тоді чому він сюди приходив?

Віра різонула її крижинками з очей, стисла зуби й відчеканила:

- А чи не занадто ви допитлива. Існують речі, які не стосуються інших людей.

- Мені не потрібний ваш франт, мені потрібний мій браслет, - в тон жінці відрубала різкість.

- Його тут нема. І мені ніхто не передавав. Сумніваюся, що комусь з офісу потрібний ваш браслет. Чи ви нас уже злодіями зробили?

- А слово людяність вам відомо?

- А вам? Через свою цяцьку уже навішали нам ярликів. Гарний початок роботи в новому колективі.

Ангеліну немов окропом облили. Стрепенулася й завмерла. Збіліла, як стіна за спиною Віри, але знайшла в собі сили для гідної відповіді.

- Дякую за розуміння. Бажаю, щоб відчували його на собі кожен день.

Вона покинула офіс повністю розчавлена. Не знайшла свій оберіг. Ятрила рану новими болями й думами. Невже Богдан покинув її? Тепер уже насправді. Навіщо це дозволив? Він ж чудово знав, що не могла без нього. І нехай сама собі вигадала, що то оберіг, однак так було легше змиритися з неминучим, із смертю, яка йшла за Ангеліною назирці.

За вказаною адресою, написаною Анікою на папірці, Федір домчав її за шалено короткі миті. Ніби лишень кліпнула, а вже споглядала величезний дім під брудно-рожевою штукатуркою. По периметру обійстя тягнувся високий металевий паркан, а біля хвіртки стирчала кнопка дзвінку.

Федір витягнув її валізу, поставив поруч, не втримався і запитав:

- Ти тут будеш жити?

- Не знаю, - байдуже потягнула плечем. Її нічого не вражало, навіть ошатність зелені попід парканом.

- Якщо знадоблюся, набереш.

- Дякую.

Він тактовно зник. Не ставив зайвих запитань, бо натрапляв на різних клієнтів. Хтось був занадто радісний, хтось до всього прискіпливий, хтось просто нестерпний, і лиш одиниці носили в очах бентегу й чорну тугу. У такі моменти волів не зачіпати людину, їй і без нього боліло.

Коли авто Федора лишило по собі тільки вихор пилюки, у безтямності страхітливо шаленства єство Ангеліни полові втопало в журбі. Стоячи перед хвірткою, уже не хотілося розповідей про Мишка Япончика, і взагалі не хотілося когось бачити чи говорити. Але заночувати на вулиці також не могла. Або могла, але не хотіла. Вона ж не безхатько. І валізу кудись треба було подіти.

«А краще випити», - промайнула думка.

Ангеліна натиснула кнопку.  Трохи потримала і відпустила. Деренчавий звук дратівливо різонув вуха. Вона скривилася. Опустила голову, вивчаючи свої легкі мокасини на тканинній основі. Думками блукала довкола горщиків з рослинками і чоловіка, який зухвало їй усміхався. Браслет міг бути в нього, однак навіщо йому жіноча цяцька.

На злодія не скидався. Та й сумнівно, що ним був. Напевно, вона загубила оберіг на вулиці і, поки спохопилася, хтось його знайшов та забрав. То був найбільш реальний варіант.

Шаркаючий звук привернув її увагу, відірвав від тяжких дум. Ручка на хвіртці опустилася донизу, а за тим перед дівчиною постала Аніка. Сукню змінила на легкий літній костюм з італійського льону, який відкривав коліна та лікті.