2

         Таксист Федір висадив її перед помаранчево-синім приміщенням, схожим на сільпо. Ангеліна запропонувала чолов’язі познайомитися, адже збиралася скористатися його послугами ще не раз. Крім того, він виявився надзвичайно пунктуальним та відповідальним. Коли продиктувала йому адресу компанії, він узявся пояснювати, що раніше вулиця, куди вони їдуть, носила горду назву Маршала Жукова, а нині проспект Небесної Сотні.

- Почекаєте мене? – запиталася, прибувши на місце.  – Я недовго.

Федір пожував тонкі губи, помружив маленькі карі очі, а тоді знизав плечима.

- Та чого ж не почекаю… Почекаю.

- Дякую, - вона вибігла з автівки і була б годна розцілувати балакучого таксиста, але вирішила, що це трохи недоречно.

Її чекала співбесіда. І хоч після поїздки в потязі мала трошки покоцаний вигляд, особливо зачіска, яка стирчала врізнобіч, Ангеліні подумалося, що головне не зовнішність, а клепки в макітрі. А вона їх трохи мала. Тому, не намагалася розгладити складки на футболці, і не шукала довших шортів. Взагалі не знала, що було у валізі – який одяг. Може, осінній чи зимовий. Подібне було цілком реально.

Перед скляними дверима її серце не завмирало, не тріпотіло в очікуванні невідомого, шлунок не судомило – йшла спокійна, неначе блістер заспокійливо в себе закинула.

У середині приміщення складало набагато краще враження, аніж зовні. В очі не кидалися разюче яскраві кольори, а спокійна пастельна гамма, розбавлена рослинами у горщиках. Їх тут було повно: на кахельній підлозі, на підвіконнях, на спеціальних підставках, і навіть на стійці адміністраторки, яка помітивши її, миттю радо усміхнулася. І посмішка не здавалася завчено-професійною, а насправді щирою.

- Добрий день, - гукнула жінка у звичайній білій футболці. Низ не виднівся через стійку.

«Отже, дрескоду тут нема», - миттю зронилася думка. І вона Ангеліну потішила.

- Добрий день, - відгукнула у відповідь, виклавши руки на стійку. – Я Струтинська Ангеліна, і мене чекають на співбесіду.

Жінка зацікавилася. Опустила темну голівоньку, щось поклацала на клавіатурі, по роздивлялася монітор і всміхнулася дівчині.

- Так. Вас чекає Олесь Гнатович. Ходімо, я вас проведу.

Адміністраторка вийшла з-за стійки і Ангеліна оцінила її світлі джинси.

- Чудово, - мугикнула собі під ніс. Їй вже подобалося. Значить атмосфера в компанії невимушена. – А хто у вас любить квіти?

Кортіло більше розпитати, поки трапилася така нагода.

- Я, - чорнявка озирнулася через плече.

- Керівництво не проти?

- Та ні… Тільки за. У нас тут оаза і влітку, і взимку.

- Дуже гарно.

- Дякую. До речі, я Віра.

- Дуже приємно. Представлятися не буду, моє ім’я ви знаєте.

Вони обмінялися посмішками. Дещо іронічними, але веселими. Віра йшла вперед, простуючи вздовж звичайного коридору, якщо його можна було так назвати, адже офіс був оформлений в стилі оpen space, себто відкритого типу. Однак, коли вони подалися на другий поверх, Ангеліну знову чекав сюрприз, оскільки тут узріла скляні перегородки між начебто кабінетами.

І ніби видно всіх, а ніби трохи щось сховано за повздовжніми матовими вставками.

- Цікавий у вас офіс, - зауважила, роздивляючись усе, що траплялося оку.

- Дякую. Нам подобається, - зненацька Віра зупинилася і показала на скляні матові двері. – Вам сюди.

Чемно подякувавши, Ангеліна легенько постукала у двері, боячись що ті луснуть під натиском, і зайшла, чуючи як низький чоловічий голос настановив:

- Заходьте.

- Зайшла.

На неї спантеличено подивився чоловік з доволі різкими рисами обличчя. Дуже коротко стрижений і атлетично складений. Він не нагадував Аполлона, сірі очі під широкими бровами, які споглядали її надто прискіпливо, радше насторожували, аніж вселяли відчуття зачудування.

- Хто ви? – поцікавився він, піднімаючись зі шкіряного офісного крісла.

- Струтинська… Ви мені телефонували щодо роботи.

- О… Ви добралися! – його обличчя враз зм’якшало, зникли гострі кути, сірий погляд пояснів. – Сідайте, - він показав на чорний стілець, який мав підлокітники.

Ангеліна сіла, порозглядала його кабінет, гадаючи, яку посаду він тут займав. Зрозуміло, що чільну, але вона прийшла на співбесіду анібельмеса не відаючи, чим живе і дихає компанія, куди збирається влаштуватися.

- Отож, як доїхали? – Олесь всівся на свій стілець, всміхався по-панібратськи, немовби старий добрий друг. 

- Добре. Навіть трохи містом погуляла.

- Ви вперше в Одесі?

- Так. Дуже гарне місто, з огляду на те, що я побачила.

- Одеса вам сподобається.

- Побачимо, - вона пересмикнула плечима, виставляючи сумочку собі на коліна.

- Ну що ж, а тепер щодо роботи. Ви ознайомилися з інформацією, яку я вам надіслав?