1

Таксист порадив обирати між Міським садом на Дерибасівській та Приморським бульваром. Чолов’яга трапився досить балакучий, із специфічним одеським колоритом, який Ангеліна вважала вигадкою і звичайною бувальщиною, аби затягти до міста наївного туриста.

         До співбесіди залишалося трохи більше двох годин, вона хотіла провести цей час з користю, відчути хоч на хвилю справжній дух міста, бо невідомо чи затримається тут. Інформацію про компанію, яку скинув Олесь навмисно не дивилася. А якщо бути чесною з собою – то не хотіла. Не було сили для того. Віддалася в руки випадку, а щасливим він буде чи ні  - покаже час і співбесіда.

Вона ніби відпустила віжки і припинила боротися з тим, чого змінити не могла. Всесвіт забрав у неї найкраще, що мала. Він всесильний і жорстокий. То, хіба, вона – маленька комашка, здатна на щось вплинути.

«Звісно, ні», - відповідало внутрішнє Я. – «Ти безпорадна перед силою, яку не здатна зрозуміти».

Тому, вона вибрала Міський сад, бо таксист сказав, що там нині не надто людно, адже туристи в основному на пляжі.

Перед тим як вийти на вказаній точці, Ангеліна взяла контакти водія, попросивши забрати її на цьому ж місці через дві години. Балакучий і принадний таксист радо зголосився. Навіть порадив валізу з багажника не забирати, адже все одно по неї приїде.

Якби подібне їй запропонували раніше, вона б послала такого сміливця далеко і надовго, а нині без проблем прогодилася. І спантеличила чолов’ягу. Він також не очікував її згоди.

- Там красти нічого, - її губи смикнулися в подобі іронічної посмішки.

- А ви дивачка, - видав резюме.

- Всі ми вар’яти.

- Хто?

- Цікаві особистості, - згладила непорозуміння. – Чекаю вас через дві години.

Чолов’яга усміхнувся й поїхав.

Ангеліна застигла посеред полуденної спеки Південної Пальміри. Дістала з сумочки сонцезахисні окуляри, в найближчому кіоску купила пляшечку води. Сховавши очі за темними скельцями, пішла на оглядини.

Напевно, за інших обставин, не натішилися б тінню розлогих дерев, яка падала на бруківку, замилувалася б дітлахами, що товклися біля фонтанів, з достоїнством оцінила б пам’ятники виданим одеситам, натомість всілася неподалік металевого джентльмена, який усміхався перехожим, ніби добрий дідусь. Ще й руку статечно виклав на лавці, немовби пропонував присісти поруч, бо він розкаже небувалу небилицю.

- Можна? – зненацька біля неї виросла жінка. Усміхалася й просила дозволу присісти на іншому боці лавки.

- Звісно, - Ангеліна спробувала бути чемною.

Жінка сіла. На вигляд, від п’ятдесяти до шістдесяти. На скронях благородна сивина. Зачіска коротка, погляд карий і з цікавинкою. На ногах білі мокасини, на плечах легка літня сукня до п’ят, що переливалася дрібним квітковим принтом. Дама сучасна, стильна і доволі цікава. Вона не соромилася роздивлятися Ангеліну у відповідь.

- Ви не місцева, - зауважила вона з легким акцентом, при чім українською.

Ангеліна згадувала Дениса, однокурсника, який дав їй рекомендацію, оскільки неборака тяжко адаптувався до Львова через мову.

- А ви?

Жінка засміялася. Щиро й радісно.

- І я. Більше тридцяти років  тут прожила, а досі почуваюся не у своїй тарілці.

- Чому?

- Не знаю, - вона знизала плечима. – Не вросла корінням.

- А ви українка?

- Так помітно, що ні?

- У вас акцент. І ви розмовляєте українською.

- Ви також.

- Бо я українка, - усмішка Ангеліни виринула раптово.

Вперше за багато днів їй захотілося усміхнутися.

- Ви не одеситка.

- Ні. Я приїхала із заходу країни.

- Яке місто?

- Львів.

- Чудове місто, - замріяно мовила співрозмовниця. – Живе і справжнє. Гомінке і дуже жваве.

- І стильне, як і ви.

Комплімент подіяв на жінку, як жива вода. На щоках спалахнув рум’янець, карий погляд запалав авантюрою.

- Дякую. Я бувала у Львові кілька разів. Я полька. От і пшекаю, навіть після стількох років тут.

- Не хочете повернутися на батьківщину? – Ангеліна не надто турбувалася чи доречно ставити подібні запитання. Йшла за відчуттями, і вони їй подобалися, як і ця пані.

- Ні. Там ще гірше. Тут, принаймні, маю граних друзів.

Сум оповив дівчину білим саваном. У неї також найкращі друзі в світі, але вона не змогла з ними попрощатися. Спонтанні вчинки ведуть до спонтанних рішень. Не жалкувала про своє, однак відчувала сум’яття.

- Інколи зовсім незнайомі люди можуть стати найріднішими.

- О так. У мене саме так сталося, - жінка на мить вмовкла, немов мізкувала над чимось важливим, і сказала. – Я Аніка. А ви?

- Анге… - вона затнулася. Ангелом була лиш для одного чоловіка. В чужих краях воліла бути іншою людиною. – Ліна. Дуже приємно.