Майк Йогансен

Майк Йогансен. Ім’я, що звучить не зовсім по-українськи, та й сам він — ніби зшитий із кількох світів. Народжений 1895 року в Харкові, він уже змалку вирізнявся — тихий, уважний, із поглядом людини, яка чує більше, ніж бачить. У його жилах текла кров не лише українська: за одними згадками — латиська, за іншими — скандинавська. Але, попри цю плутанину походжень, серце його прижилося в українському слові.

У ньому поєдналися речі, які рідко ходять поруч: математична логіка — і тонка ліричність, дика жадоба до життя — і глибокий філософський сум. Уже в дев’ять років він писав вірші… німецькою. Уявляєш? Дев’ятирічний хлопчик у Харкові, який думає не про іграшки, а про смерть і старість, і вкладає це у рими чужою мовою.

Йогансен був мовним генієм — володів латинською, давньогрецькою, знав і балтійські, і слов’янські, і германські мови. Це давало йому змогу читати світ, як відкриту книгу. Але лише з 1918 року він по-справжньому відчув, що говорить своєю мовою — українською. Вона лягла на його думки, як рука на плече: м’яко, вільно, впевнено. І він віддав їй усе.

Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, критик, лінгвіст, педагог, знавець театру і спорту — здавалося, в нього вистачить життя на кілька біографій. Його вірші були стрімкі й розкуті, мов нагуляний вітер; його проза — смілива, іноді химерна, часом — авантюрна. А переклади — точні до останнього дихання. Він умів чути ритм мови — не лише української, а й чужої, але саме українською її відтворював з таким трепетом, ніби повертав додому.

Він був людиною руху. І в слові, і в житті. Він міг сперечатись, міг захоплюватись, міг піти в гори, а міг — з головою в книжки. У час, коли культура ламалась, коли митці або ламались, або гинули, Майк Йогансен не зрадив собі. Навіть у найстрашніший період — не зрадив.

Але про це — потім. Бо зараз важливо запам’ятати: він був не лише частиною української літератури. Він був літературою — живою, поліфонічною, сміливою, як постріл і як поцілунок.

Майк Йогансен був із тих людей, яких світ не встигає наздогнати. Він ішов попереду — мовами, мисленням, інтонаціями. Вільно володів англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською. До цього — майже всі слов’янські, ще й скандинавські. А ще — латина, давньогрецька. І це не просто перерахунок здібностей — це вікна, через які він дивився на світ. І завдяки яким — бачив глибше, ніж більшість.

Освіченість у ньому була не академічною сухістю, а пристрастю. Йогансен не просто знав — він жадібно розумів. Його мовна багатогранність відбивалася в кожному його тексті — у точності слів, у вивіреному ритмі фраз, у грі культурних кодів, які міг розшифрувати не кожен.

Але Майк Йогансен був не лише поет і не лише мовознавець. Він був серцем і нервом літературної епохи. Навколо нього — як навколо вогнища — гуртувалися імена, які ми сьогодні вивчаємо в підручниках: Юрій Яновський, Микола Бажан, Юрій Смолич, Василь Еллан-Блакитний. Вони говорили — і він чув. Вони мовчали — і він розумів. Він не формував навколо себе школу — він створював середовище, у якому можна було думати і жити творчістю.

Особливо близькими були для нього Микола Хвильовий та Володимир Сосюра. І хоч такі різні — революційний, шалений Хвильовий і ліричний, розхитаного серця Сосюра — Йогансен однаково тонко відчував обох. Між ними була не просто дружба. Була довіра — а це значно більше. Вони живили одне одного ідеями, читали одне одному чорновики, сперечались, писали, мов дихали.

З Олександром Довженком його поєднувало не слово, а спільне мовчання — ті рідкісні моменти, коли не треба говорити, щоб зрозуміти. Вони разом рибалили, ходили на полювання, ділили термос із чаєм і мовчки дивилися на воду. Ця простота не заважала їм бути геніями у своєму — Довженко в кіно, Йогансен у літературі.

Він був не окремим письменником, а частиною явища. Тієї самої божевільно яскравої доби, коли українська культура спалахнула на повну — і саме тому була приречена. Але поки вона жила — Майк Йогансен був її голосом. Не найгучнішим, але точно — найрізнобарвнішим.

Майк Йогансен був не з тих, хто лишав свої таланти тільки на папері. Він так само майстерно володів києм, як і словом. Більярд був для нього не просто грою — це була окрема мова, в якій кожен удар, кожен рикошет мав свою логіку і музику. Він міг годинами стояти біля столу — зосереджено, мов учений у лабораторії, але з вогником у погляді, мов хлопчисько, що щойно виграв найкращу партію в житті.

Друзі знали: коли Йогансен грав — краще не заважати. І водночас — краще бути поруч. Бо саме тоді народжувались найкращі історії.

Одна з них — та, що дожила до сьогодні. Вечір, більярдна, гурт митців. Серед них — Володимир Маяковський. Поет, проза якого звучала, мов постріл. І більярдист із характером. Парі виникло миттєво: зіграємо «на ганьбу». Гра — не на гроші, а на сміх. На те, хто програє — той повзе під стіл і читає звідти вірші. Жарт. Але ж не для Маяковського.

Він програв. Йогансен, з лукавою посмішкою, просто вказав пальцем: «Твій хід». І ось — майбутній символ радянської поезії, кремезний, похмурий Маяковський, повзе під стіл, намагаючись не гримнути головою, й хрипло починає читати свої ж вірші. Навколо — регіт, оплески, крики «браво!». Це був момент, коли література зустріла життя не на сторінці, а в димній більярдній, під стільницею.

Йогансен сміявся разом з усіма. І не тому, що переміг. А тому, що вмів бути серед людей. Вмів створити атмосферу, де навіть Маяковський здавався звичайним хлопцем, якому випало трохи посоромитись.

Такі вечори не входять до підручників. Але саме вони показують, ким були ці люди — не іконами, не залізними монументами, а живими, іронічними, зухвалими. З друзями. З більярдом. З поезією під столом.
 

У 1925 році українські читачі вперше тримали в руках щось зовсім нетипове — дикий, сміливий, іронічний роман, де на кожній сторінці вирували пригоди, гонитви, стрілянина, та ще й з англійськими джентльменами на чолі. Його автором був ніхто інший, як Майк Йогансен — щоправда, під ім’ям Віллі Вецеліуса. Роман називався «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» — і він миттєво став хітом.