Микола Хвильовий

13 грудня 1893 року, Тростянець. Хлопчик, якого нарекли Миколою, з’явився на світ у родині вчителів. Прізвище при народженні — Фітільов. Пізніше воно зникне. Його замінить інше. Гостріше. Вибуховіше. Таке, що залишить шрам у всій українській літературі. Хвильовий.

Але поки — лише хлопець. З родини, де слова звучали частіше, ніж ласка. Де батько, дворянин, дивився згори. А мати — мовчки терпіла.
Тривалий шлюб не витримав. Мати, Єлисавета Іванівна, зрештою зібрала дітей — Миколу, його сестер і брата — й покинула чоловіка. 1904-го чи 1905-го вони опинились на хуторі Зубівка, де й почалась зовсім інша історія.

Не багата. Не легка. Але з людьми, які любили.

Дядько Смаковський узяв опіку над Миколою. Умовив матір залишити хлопця в себе, аби той міг учитися. Інший дядько — Савич — дав не гроші, а більше: бібліотеку. В тій бібліотеці поряд стояли Шевченко, Гоголь, французи, німці, Томас Майн Рід і якісь рідкісні, потріпані українські книжки, яких і в містах тоді годі було знайти.

Микола вчився — спершу в Колонтаївській школі, потім у Краснокутській. Але головне — він вбирав. Слова, думки, гнів.
На самоті він читав. І, кажуть, уже тоді писав щось собі — у зошити, які ховав під подушкою.

Усе, що не дала родина, дала йому бабуся — лагідна, тиха, але міцна в корені. Вона вклала йому в душу щось більше за книжки.
Націю. Мову. Почуття — своє, а не принесене з імперських віталень.
 

У перервах між заняттями він не йшов гратись, не зникав у травах.
Він сідав поруч із двоюрідною сестрою Ларисою Смаковською — і читав їй вірші Шевченка.
На пам’ять. Доброю, співучою українською. І не лише Шевченка — всіх, хто був про свою землю.
Бо для нього слово було не просто рядком. А криком. Ізсередини.

Не тільки родичі — і вчителі бачили в ньому щось глибше.
Учитель Сільвановський і його дружина, викладач Кривохатський — вони не лише вчили, а запалювали.
Вони не нав’язували національну ідею, вони давали її як ґрунт, на якому можна стояти.

Але не тільки мати з родичами, не тільки дядько.
І навіть батько, той самий, із яким були складні стосунки, також лишив слід.
Він учителював у ремісничій школі. І, всупереч усьому, саме він дав Миколі перший поштовх до російської класики, до народників, до Діккенса й Гюґо.
І до революції.

Микола почав мріяти про свободу — не абстрактну, а справжню.
І мріяв, як завжди, надто сильно.

Його викинули з Охтирської гімназії — за участь у "українському революційному гуртку".
Потім — із Богодухівської. Там написали коротко: зв’язки з есерами, зухвалість, вибуховий характер.
Миколі було шістнадцять.
А він уже не вписувався в жодну систему.

Після виключень — мандри.
Родичі, притулки, нетривалий спокій. А потім він читає Горького.
«Бродячая Русь» стає для нього не романом, а способом існування.
І Хвильовий — ще не Хвильовий — вирушає в дорогу. Без компаса. Але з ідеєю, яка вже тліє в серці.

Після вигнань і книжок, після перших мрій і образ — Микола втікає у вулицю.
Не в книжкову. У справжню. Брудну, чорну, тяжку.
Він — волоцюга. Без імені, без дому, без надії на освіту. Зате з руками, що болять від заліза, і думками, які не зупиняються.

Чорнороб на котельному заводі в Дружківці.
Вантажник у Таганрозі.
Цегельний завод. Горлівка. Кокс. Пил. Вугілля.
Тільки небо — спільне між усіма містами. І ще вірші, які він носить у кишені, попри все.

Живе на межі.
Сон — коли пощастить. Хліб — якщо знайдеш. Втома — як частина шкіри.

Але навіть це не вічне. Почалась Перша світова.
І Фітільов повертається додому — бо вже вік, бо вже час.
Стає слюсарем у ремісничій школі в Краснокутську — ймовірно, за сприяння батька.
Але довго не тримається. Бо в душі вже тисне інше.
Він їде до матері, в село Дем’янівку, де вона вчителює. Там, у тиші, наче затишшя перед бурею.

А потім буря приходить. І приходить назавжди.

Почалась не просто війна. Почалась нова доба.
Комуністична машина — ще не повна, ще не всесильна, але вже гуде.
Вона ще не вбиває, але вже обіцяє світле майбутнє.
З ідеологією, що пахне хлібом, але в руках — ніж.

І Хвильовий, як багато чесних романтиків, іде разом із нею.
Бо вірить. Бо не знає, що ця ж сама машина його зжере.
Бо думає: а що, як цього разу — не зрада, а шанс?

Він воює. Спершу в Першій світовій. Потім у Громадянській.
Не просто стріляє — живе війною.
Бо в ній є логіка. Пряма. Без брехні. І смерть там чесна, а не за наказом зверху.

Його ще не звати Хвильовий.
Але його вже трясе.
Бо світ, у якому він виріс — з книгами, що пахли пилом, і бабусею, що вчила мовчки — вже не існує.

А той, що замінює — кричить червоним кольором.
І він іде за ним.

Поки що.

 

На початку 1915-го Миколі Хвильовому ще немає й 22-х, а світ уже тоне у багні й кулеметному вогні.
Він іде добровольцем. Не тікає. Не ховається.
Він сам пише:

«Три роки походів, голодовки, справжнього жаху… три роки Голгофи в квадраті».
Це не романтика. Це — пекло.

Царевський полк.
Волинь. Галичина. Карпати. Польща. Буковина. Румунія.
Там не було поезії. Лише земля, що ковтала людей.
І все ж — він вижив.

1917. Лютнева революція наздоганяє його в Румунії.
      А після Жовтня — повернення. І новий вибір.

Це не було зрадою. Це була віра в те, що може бути інакше.

Хвильовий, ще Фітільов, стає активним учасником подій на Слобожанщині.
Не з УНР. Не з Гетьманом.
Спочатку — з "Мурахв’янською республікою", з есерами. Навіть стає начальником штабу повстанського загону.
Але ідеологія — річ примхлива. Йому бракує чіткої лінії. Він не про компроміс. Він про істину.
І коли істина втікає з-під ніг — він іде далі.