і прийшла війна

Одного разу наше затишне родинне життя вирощувачів Кришталів та просто свідомих громадян неочікувано закінчилося. Обірвалося, не встигши початися як слід, вийти хоча б на mf... не дійшовши до коди та навіть репризи, концерт зірвався, а оркестранти розбіглися, жадібно хапаючи легенями дефіцитне повітря, втопаючи у панічних атаках. Це був той самий момент, коли посеред світлого мирного дня, в якому кожен займався собі своїми справами, нікого не зачіпаючи: хтось копошився на "горищі" помешкання, інші ж виносили свіжий врожай, обговорюючи по дорозі прийдешні свята та зустрічі з любими друзями... у ту саму мить, у котру почалася війна. Не для усієї планети - на інші локації вона прийшла набагато раніше, спустошивши їх, перетворивши на попіл і пил колишні процвітаючі та щасливі Граціодіногради,- для нас. Мені, ще малій дитині, було байдуже, що відбувається за межами знайомих до міліметрів місцин, адже це так далеко і недоступно... певно там і немає нічого - так думала крихітна істота. Але doch. Мільйони або навіть мільярди створінь, які облаштували своє буття в абсолютній злагоді один з одним, мляво та сито співіснуючи у найпрекрасніших відносинах, сплітаючись у єдину епічну мозаїку Дружби та Любові, самі того не помітили, як просто зникли. Ще минулого світлового дня вони були. Тепер тут більше немає нікого і нічого. На Грірфксовтев'їрое почався напад канг - жителів дальньої планети системи Серіе, що винищили усі інші види на своїй батьківщині через тотальну нациську(не побоюся цього слова) диктатуру Піиòньє, одержимого ідеєю захопити настільки багато земель, наскільки це можливо. Справа в тому, що у світі канг глобальний геноцид усіх істот, окрім власне вищеназваних, почався ще дуже давно(точні дати мені достеменно не відомі). Панівна "раса" просто нещадно винищила шляхом вживання у їжу усіх співпланетян. Зовні канги найбільш нагадують міфічних істот кінокефалів, проте з менш хуманістичними обрисами тіла. Наприклад, воно суцільно вкрите грубою та густою шерстю. Але геноцид - не єдиний аспект диктатури Піиòньє. Окрім того існував поділ на правильних і неправильних громадян, а також суворі закони, які не можна було порушувати ні в якому разі. Усіх, хто пробував піти проти влади - катували і страчували. Через дефіцит їжї та перенаселення у світі канг почалася глобальна криза, в зв'язку з чим місцевим фюрером було прийняте рішення окупувати сусідні планети. Під гарячу руку попалася Грірфксовтев'їрое... Не роздумуючи зголоднілі та оскаженілі канги накинулися на нас, знищуючи все на своєму шляху, наче шалена сарана, залишаючи по собі випалені пустоти. Єдина зброя, яка була у цих істот - щось на зразок вогнемету. Вона виглядала як набір трубок, але не органних і не вихлопних, а масивних металевих, "склеєних" у хаотичному порядку(точно не за принципами класичної фуги або додекафоніїї - скоріше за зразком фантазії), з яких виривалася розпечена матерія, що перетворювала на попіл усе, що траплялося їй на шляху. Не добитих вогнеметами з'їдали заживо. Це було настільки жахливо, що описати то не здатні бідні людські мови... Суцільна агонія, палаючі ландшафти, усюди крики невинних страждальців... Сьогодні когось знов не стане - він загине у страшних муках, і я нічого не можу з цим зробити,-такою стала реальність кожного грирфомирця з моменту початку війни... Змінився і мій світ. Різко і безкомпромісно. Пам'ятаю, як вмить спалахнули леш'анни... Полум'я швидко перекинулося на нашу домівку. Мої батьки були на той момент всередині... Все навколо залило сліпучим червоним світлом, що обпікало "шкіру" і розривало душу... Якийсь час перед очима не було нічого, окрім буяння пожежі... Потім десь над головою я почув/ла голос... Це був голос бірдяшика, який був набагато старшим за мене. Я підняв/ла свій відчайдушний погляд і побачив/ла, що до мене тягнеться тонка лапурепя. "Свепічек, сісти! Ми друзі! Я допомога ти!"-так закликав мене таємничий голос. Серед червоного марева вималювався силует дирижаблю-повітряної кулі, певно зібраного з якихось природних "тканин" на швидку руку. За "кермом" сидів бірдяшик.

Мої батьки зникли десь у вогняному торнадо... Назавжди... Ми підіймалися все вище і вище над землею, чинячи спротив новим атакам канг, які були б не проти підсмажити парочку бірдяшиків прямо в процесі польоту... Розуміння усього, що відбувається, прийшло до мене не одразу... я дивися/лась спустошеним поглядом у червоне розпечена море і не міг/ла усвідомити: куди ж зникли найрідніші? Де мій дім? Що буде далі?

Ні, не побачимося... Від родинного кубла не лишилося ні сліду... Там, де колись були розкішні барвисті леш'анни - віднині лиш вугільна пустеля, що де-не-де поблискує обгорілими камінцями...Тільки старе гром'я все ще стоїть непохитно, не змінюючи аскетичного лику...