частина друга. початок шляху

Моє дитинство вкриває бензинова плівка забуття. Спогади блукають поодинокими уривками у пустелях запаленої свідомості. Я пам'ятаю рідне кубло. Зі старих ліян, вже трохи хитке. Воно підіймалося над землею на кількох кумедних стовбурах, що нагадували"курячі ніжки" домівки бабусі Ягусі. В нашому помешканні зрослися між собою різнобарвні істоти, утворивши чудернацькі переливи-канони кольорів кори дубу, сапфірового та смарагдово-зеленого, де-не-де перемежованого жовто-гарячими смугами. Місцями серед "рослин" загубилися поодинокі вкраплення прозорої блакитної слюди(чи хто зна, що воно таке), створюючи загадковий ефект мерехтливих вітражів. Всередині завжди було тепло, напівтемно і пахло ліяновими "смолами", що трохи нагадувало земні ясени, берези, дуби... можна сказати - аромати осіннього або весняного змішаного лісу. Мене було створено нескінченним Коханням двох бірдяшиків... Один з яких, на жаль, з'являвся у полі мого зору не частіше за нові Меси Баха. Пам'ятаю погляди своїх батьків - сповнені Любові, доброти, тепла... такі - неначе з запахом свіжої паляниці, сонця та старої радянської ковдри. Що чистими променями торкалися струн навіть самої черствої душі, змушуючи їх резонувати ніжними співзвуччями кельтської арфи та далеких передзвонів... глибокі темні оченята холодних зеленувато-синіх відтінків, такі щирі і до болю знайомі... ми проживали біля сталево холодного гром'я. Іноді можна було почути, як з глибин доносяться тихі перешіптування "підводних" мешканців. Гладка "металева" поверхня гром'я ніколи не змінювала своє обличчя, завжди притримуючись трохи строгого та аскетичного образу монаха-пустельника, наче піднімаючи свої нескінченно сріблясті зіниці, глибші за Маріанську западину, у безмовне небо... Гром'я було настільки величезним, що ніхто й гадки не мав, де воно починалося, а де закінчувалося. Його "ртутні" "води" простягалися аж до далекого горизонту, зазираючи з певною іскрою цікавості до чогось нового та незвіданого кудись за нього. Під "водною" гладдю розташувалися розгалуження природних катакомб-печер. Вузьких, низьких, темних, але доволі сухих. З іншої сторони розкинулися широкі леш'анни. "Плодові дерева", вкриті яскраво-червоними та помаранчевими водянистими мішечками з усіх боків, підібралися найближче до гром'я, залишивши проте невеликий проміжок сіро-піщаних насипів, де-інде утворюючих щось на кшталт берегової лінії. Як саме починався мій шлях - загадка. Вже у свідомому віці мені доводилося чути від дивакуватої/го Філен Мі-Деї Зу-Мі, мовляв, чи то мене, чи то когось з моїх батьків, він/а знайшов/ла колись ще в епоху зародження і формування планети у одній з печер на одинокому клаптику твердої поверхні, яких тоді було ще не так багато...Знову ж таки, якщо довіряти розповідям старого бірдяшика, знайденого малюка постійно кидало то у жар, то у холод, наче з окропу у обпалюючі води Північно-Льодовитого... Також, з її/його слів, в крихітки на шиї знаходилися 2 маленькі лусочки, як у "підводних". Факт відсутності в мене подібного аксесуару наштовхує на думку, що йшлося все ж таки про одного з моїх батьків... Але що можна зрозуміти з тих поплутаних переказів, які й сам автор не здатний структурувати хоча б до стану перепису населення у 18 столітті?.. Моя ж зрадлива пам'ять затерла й без того такі крихкі спогади до такого ступеню, який вже не підлягає реставрації...

Десь в підземеллях під нашим родинним кублом заховалася "потаємна кімната". Мій рід займався дуже рідкісною й при тому надзвичайно важливою справою, передаючи безцінні знання з покоління у покоління.

Ми вирощували Кришталі Сили. Вони проростали у тому самому підземному приміщенні. Дістатися туди можна було через внутрішні "коридори" всередині "ніжок". Різнокольорове сяйво живого каміння заповнювало собою темні пустоти підземель. Незалежно від світлового дня ми спускалися разом у "підвальні" лабіринти, збираючи свіжий врожай чарівних кришталів. Пам'ятаю, як зачаровувало мене їх таємниче сяйво, захоплюючи кожним акордом меланхолійних мережив. Сплетіння різнобарвного світла зі співзвуччями, які видавав кожен камінець, створювало ефект чогось казкового, ірреального. Обов'язком усіх членів родини була в тому числі й обробка кришталів: натирання, обгортання у м'які "тканини", "годування" дозованим світлом (складання під плямами променів, які нерівномірно проникали всередину нашого помешкання).Кришталі Сили - дуже важливий елемент на Грірфксовтев'їрое, адже вони можуть зарядити енергією кого та що завгодно у максимально стислі терміни.

Мені відомо, що майже ніхто, окрім нашої родини, не переймався їх вирощуванням. Саме тому мої знання у цій сфері я зберігав/ла протягом усього життя, як рідкісний магічний амулет, родимку на зап'ясті або зіницю ока. Чому так склалися обставини? Не відаю...