39.

Втекти!

Ось прямо зараз рвонути у липневу грозу і гнати, не обертаючись.

Проте...

Не можна.

І корсет не дає дихати, і я в цьому безглуздому плаття, білому і пишному, що безе, нагадую собі неваляшку. Штовхни таку, а вона замість того, щоб впасти, назад хитнеться. Так і я: переступаю з ноги на ногу, похитнувшись. І відображення в дзеркалі повторює за мною. Смішно. І нервова посмішка викривляє губи.

 — Гроза, ти чого твориш? — ахає за спиною Тіна, коли я в своїй манері наступаю на поділ сукні, і те десь дивно тріщить.

І руками сплескує так картинно, що я мимоволі пирскаю зі сміху. Тіна ображено фиркає, схрестивши на грудях руки і в ліловій сукні подружки нареченої стає схожою на Моніку Белуччі, тільки волосся у нашої італійки мідного кольору.

Маргоша, яка без кінця смикає таку саму сукню, штовхає її в бік і киває на мене, коли я сіла на підлогу перед дзеркалом.

Образу з Тіни як рукою знімає. Вона взагалі відхідлива і пристрасна до божевілля. Ось наприклад два дні тому з репетиції церемонії вона примудрилася піти в компанії друга нареченого, а повернутися лише на світанку, зацілована і щаслива.

— Марго, а чого це з нею? — насторожується Тіна і сідає поруч.

Маргоша, задерши мало не на голову сукню, вмощується з іншого боку.

Я лише зітхаю. Знаю, яку пісню вони зараз заведуть: мовляв, все це нерви, і це нормально, як-не-як весілля через три години. Тільки от не хочеться мені зовсім на це весілля. Втекти б. І ідея з кожною хвилиною здається все привабливішою.

 — А вона заміж не хоче, — немов прочитавши мої думки, видає Маргоша.

Я лише криво посміхаюся. Не хочу — це вірно. Ось тільки хто враховує мої бажання. Так, власне, ніхто про них і не знає.

 — А куди хоче? — знову Тіна.

 — А он туди, — це вже Пашка, що клацає по каналах, причому без звуку.

Усі, як по команді обертаються до екрану. І влипають в строкату картинку.

Пашка, єдина з моїх подруг яка досі не одягла церемоніальну сукню, тому що прилетіла всього десять хвилин тому, додає звук.

А я закриваю вуха руками, ледь чую голос диктора, що віщає про фестиваль повітроплавання, але дивлюся. У дзеркалі картинка трохи спотворюється, але квітчасті повітряні кулі ріжуть око. Вони здіймаються в бузкове небо райдужними краплями, лягають на потоки вітру і дрейфують в небі.

Гарно.

І там, десь серед цих літаючих квітів, морд і спонсорських написів є і той самий, що викрав всі мої страхи. Той самий, який носить у своїй гондолі того, хто вже ніколи не буде моїм.  

І біль скручує нутрощі, завиває пораненим звіром, проривається самотніми сльозами. Я б зараз все віддала аби опинитися в небі поруч із ним, притискатися до його широких грудей, вдихаючи рідний запах і слухаючи шерех повітря, сполохи вогню і биття сильного серця.

Просто бути поруч і не боятися, що завтра замість мене він вибере іншу. Просто жити і любити його одного. І ні з ким не ділити.

 — Гроза, моя сестриця зараз правду говорить? — хмуриться Тіна. — Ти серйозно закохалася в Воліна?

Я розгублено моргаю, дивлячись на приголомшену подругу.

Десь дзвонить телефон, а слідом приглушений голос Пашки. Мабуть, знову її Тім дзвонить. Зітхаю, смикнувши плечем.

 — О це так, — присвистує Тіна. — А чому ти тоді тут?

 — Тому що обіцяла, — і це правда, від якої хочеться вити білугою.

 — Значить так, — Пашка встає між мною і дзеркалом, потіснивши обурену Тіну. В руках у неї її шкіряний комбінезон і ключі. — Зараз миттю переодягаєшся і валиш звідси. Нічого мені тут сльози лити, коли тебе твій чоловік чекає.

 І ривком піднімає мене на ноги, засовує в руки комбінезон і, не давши отямитися, вжикає блискавкою на сукні. Та безформною купою падає до ніг.

 — Байк на стоянці, чорненький, — інструктує Пашка, поки я переодягаюся. Руки тремтять, але я наполегливо намагаюся впоратися з холодною шкірою комбеза. — Втім, він там один такий. Новенький ще, — посміхається Пашка мрійливо. — У Тіма поцупила, так що дивись мені — зжере з потрохами, якщо що...

 Я киваю, вихоплюю ключі, роблю глибокий вдих, видихаю і міцно обіймаю своїх дівчат.

 — Дякую, мої хороші, — широко посміхаюсь і тремчу від передчуття зустрічі, — тільки...

 — Філ ще не з'являвся, а тато поїхав дві години тому і не повернувся поки, — видає Маргоша, роблячи вигляд, що розглядає нігтики.

 Киваю.

 — Філ... — закушую губу, навіть не уявляючи реакцію друга.

 — Філа я візьму на себе, — вклинюється Розетта, хитро примружившись.

 — Все, йди, — виштовхує Пашка.  — І не жени сильно, чуєш?

Я махаю дівчатам і, не озираючись, збігаю по сходах.

Гроза спалахує, сліпучими зиґзаґами розсікаючи чорне небо. Вітер вплітається у волосся, розтріпує.

Пашкіного "звіра" я знаходжу за дві секунди: чорний, масивний, з похилими боками і дуже легкий у справі. На ньому спокійно і безпечно, хоча відчуття швидкості божевільне. Наче й не на мотоциклі, а в самому вітрі, зливаючись з течією повітря.