30.

На борт? До нього?

Це означає...

Ні, не може бути!

Філ не міг знати. Чи міг? Ось він як швидко помирився з батьком.

Це ж треба. Як тільки оголосив про наші заручини, Легран-старший змінився.

І Філ теж…

Раптом погодився допомогти батькові, хоча завжди відмовлявся вникати у справи родини. Завжди був наче окремо. Спілкувався тільки з молодшою сестрою. Марі була диво як схожа на нього, а ще до неподобства талановита. Я бачила її роботи і навіть батькові показувала. Він у мене теж талановитий архітектор. Бізнес свій вибудував по цеглинці. І розуміється на дійсно талановитих художниках. У нього навіть друг – відомий на весь світ художник Лісовський.

Інколи у мене з’являлось відчуття, що Філ хоче справдити на мене враження, щоб наші стосунки з дружніх стали якимось іншими. Тоді він не міг знати.

Чи все ж таки міг?

Якщо міг, тоді він остання скотина. Такої підлості я від нього не очікувала.

А якщо ні — міг хоча б ім'я назвати свого Бога неба, блін. Хоча сама винна, не спитала навіть. Останнім часом я нічого не запитувала, нічим не цікавилась, окрім роботи. Працювати на Ювелірний Дом Полонських – велика честь, яку мені подарував мій улюблений татусь, що був знайомий з власником бізнесу.

Впустивши голову в долоні, протяжно видихаю.

Ну що за погань ця доля? Чому не можна просто залишити мене в спокої? Чому не можна дати жити спокійно і не зіштовхувати постійно з тим, кого я намагаюся забути?

 — Сова, — схвильований голос зовсім близько, легкий дотик за плече, — якщо тобі погано, ми можемо сісти. Чуєш мене?

Погано? О ні, я не доставлю йому такого задоволення. Піднімаю на нього втомлений погляд.

 — Скажи, — горло дере, — чому тебе називають Богом неба?

Він дивиться дивно, не вірячи, що я задаю йому таке питання. Так, немов ми розлучилися не чотири місяці тому, а буквально вчора.

 — Їм видніше, — посміхнувшись, відповідає Влад.

 — Кому?

 — Тим, хто називає.

 — Я не знала, що ти займаєшся цим, — киваю на людей в гондолі.

 — Ти не хотіла знати.

 — Давно? — волію не чути його явного відсилу до минулого.

Не потрібно воно мені.

Влад встає, впирається долонями в бортик, дивиться вдалину і мовчить. І щоб отримати відповідь мені теж потрібно піднятися.

Але як, якщо ноги відмовляють і всередині все як і раніше тремтить?

Немов уловивши мій настрій, Влад раптом простягає мені руку.

 — Це не страшно, Сова. Просто повір мені. Я хочу дещо тобі показати. Тобі сподобається.

Його губ торкається легка посмішка, яскравими сполохами відбивається в рудих очах, пом'якшує загострені риси змарнілого обличчя А я дивлюся на його широку долоню і розумію, що немає у мене вибору. Обережно вкладаю свою руку в його, піймавши себе на черговому дежавю: таке гармонійне переплетення наших пальців.

Я встаю повільно, не розриваючи наші погляди. І страшно заблукати в його затягуючих, подібно хитким піскам, очах. І відвести погляд моторошно до тремтіння.

А його рука лягає на талію, дбайливо розгортаючи мене обличчям до горизонту. Я заплющую очі, відчуваючи, як вітер омиває обличчя і заполошно б'ється моє серце. Інша рука — поперек живота, міцно притискаючи до широких грудей, де ламає ребра ще одне серце в унісон моєму: сильне, яке розганяє жар по чоловічому тілу і впорскує адреналін в мою кров.

 — Не бійся, Сова, я з тобою, — такі знайомі слова луною з минулого. Того, де ми були разом і де я була безсоромно щасливою. — Ну ж бо, сміливіше.

Я відкриваю очі, вчепившись пальцями в бортик гондоли. І завмираю, уражена захопленням. Під нами до самого горизонту розстелена клаптева ковдра, що рясніє всіма кольорами веселки.

Від захоплення зводить горло, і сльози зриваються з вій.

Жива ковдра з квітучих тюльпанів! Найпрекрасніших з усіх квітів. І навіть тут, на висоті купи кілометрів я відчуваю їх ледь вловимий запах.

 — Звідки? — шепочу, різко обернувшись і зіткнувшись з сяючими очима кольору сонця.

А в засмаглих пальцях — райдужний букет тюльпанів, п'янких солодкуватим ароматом літа.

 — Це все для тебе, Снігуронько моя, — замість відповіді.

І ніжний дотик до щоки губами зводить з розуму і несподівано виявляється болючим. Не просто удар в спину — поштовх, що вибиває ґрунт з-під ніг. І я відчуваю, як лечу в прірву, тому що це неможливо — так любити і мучитися від цієї любові. Неможливо сходити з розуму від одного його запаху. Від того, що він робить, коли здається, що все — більше нічого ніколи не буде. З ним не буде. І ось він знову поруч, висмикуючи мене з мого світу.

 — Весь світ для тебе, дівчинко моя, — хрипко, лоскочучи диханням шию.

Так, він подарував мені весь світ, всього лише піднісши на небо і поклавши до ніг мільярди тюльпанів. І маленький букет у папері, стиснутий моїми пальцями, лише підтверджує, що все це насправді. І що я більше не боюся висоти.