29.

Я навіть розгублююсь, почувши слова Філа.

— Вибач, — закушую великий палець, дивлячись у напружену спину друга: ідеальна осанка, красивий розворот плечей, скуйовджена потилиця. — Мені здається, чи я щось не зрозуміла?

— Так, Софі! Моя наречена – це ти! — дуже емоційно видає мій друг, розвернувшись до мене обличчям.

— Та що ти кажеш?! — сміюся я, дивлячись в його абсолютно серйозне обличчя: губи стиснуті у тонку лінію, брови насуплені, а в очах – вихор дивних емоцій. — Не пам'ятаю, щоб я погоджувалася.

 — Зараз якраз вдалий момент, — і простягає мені обручку: тонкий золотий обідок з маленьким камінчиком. Красива, проста і нереально дорога.

 — Філе, ти часом не падав вниз головою? — хмурюсь.

 — Ні, Софі. З головою у мене все в порядку.

 — Сильно сумніваюся, — фиркаю, відвертаюся до вікна.

Дощ тонкими доріжками стікає по склу, розмиваючи силуети будинків.

 — Софі, послухай, — Філ обіймає за плечі, утикається в верхівку. І мурашки розсипаються по шкірі. — Я нічого від тебе не прошу. Все залишиться як і раніше.

 — Як і раніше? — гіркота ковзає по горлу, каменем осідає десь в шлунку. — Як і раніше це як, Філе? Ти будеш вештатися по бабам, а я терпляче чекати тебе вдома і варити борщі?

 — Що, вибач? — Філ спантеличений.

Здається, йому невтямки моя завзятість. Дійсно, чого впиратися, коли такий завидний наречений пропонує себе з усіма потрохами.

 — А якщо ти дітей зажадаєш, Філе?

 — Дітей? — він відсторонюється, розгортає мене обличчям. — Софі, що з тобою?

 А я не знаю, все розпливається перед очима. І гидко. Знову гидко.

 — Та в порядку все зі мною, — відмахуюся, вивертаюся з його обіймів.

Прикриваю очі. Вдих-видих. Нічого, я впораюся. Не вперше. Закинувши голову, заганяю глибше сльози.

— Ти кажеш, все залишиться як і раніше, так?

— Ну так, — здається, Філ розгублений.

 — Окей. А якщо твій батько онуків зажадає, що тоді? Будемо народжувати?

 — Облиш, Софі, — тепер він злиться. — Це ж не по-справжньому. Мені головне Марі в Академію відправити, а там розберемося. Чуєш, Софі? Ми з ним угоду уклали.

Філ ніколи не називає свого батька татом. Навіть по імені дуже рідко кличе. Тільки ось так знеособлено. Скільки ми знайомі, стільки я не розумію цих дивних і болісних стосунків.

— Угоду? Як цікаво… — закушую великий палець, намагаючись не дивитись на друга, тому що…

А не знаю, чому, просто не дивлюсь. І усіляки дурниці лізуть у голову.

— Так, угода. Я одружуюсь, а він відчепляється від Марі раз і назавжди. І вона вступає до Академії і живе вільним життям. Навіть папірець підписали. Все як треба. Але на тебе і наші стосунки це ніяк не вплине і…розлучимось, якщо ти забажаєш. Чи ти мені не віриш?

 — Вірю, Філе. Тобі вірю, — минуле відпускає потроху.

Виявляється, це боляче.

Я ніколи не думала, що мені коли-небудь стане боляче від цього. Я давно звикла до думки, що не можу мати дітей. Та й не хотіла я ніколи дітей. Заміж ніколи не хотіла.

Що чоловіки?

Бачила я як Філ міняє міняє як рукавички, а Тіна — чоловіків. І нічого, щасливі.

А діти...

Ще в притулку я заріклася мати дітей. Яка з мене мати? Ніяка.

І доля, знаєте, штука дивна — взяла і полегшила мені життя страшним, на перший погляд, діагнозом. Лікарка тоді все твердила, що маленька я і нічого не розумію. Вона просто не жила так, як я.

Вона просто не знає, як це, коли мати, яка народила, залишає тебе в притулку, де тебе ненавидять лише тому, що ти — це ти.

Тоді я була рада вироку лікарів — безпліддя. Тоді я була рада, що у мене немає критичних днів і я не маюсь дикими болями, як Ритка. І сексом можна займатися без небезпеки залетіти. Усюди суцільні плюси.

Якби не одне "але".

Часом безсонними ночами мені до одурі хотілося завагітніти саме від Влада. Щоб зараз в мені жила його дитина, так схожа на нього.

Хотілося, щоб від нього залишилося хоч щось. І щоб це був його син з такими ж яскравими бурштиновими очима і навіженою посмішкою. Такий же красивий і улюблений. Але на жаль.

Доля та ще сука.

 — Софі? — і знову обручка на долоні. Красива, яку я не можу прийняти.

 — Добре, Філ. Я згодна, тільки обручку носити я не стану. Вибач. І ніякого сексу!

Він киває, ховаючи посмішку. А я розстібаю ланцюжок і поруч з лукавою кішкою поселяється тонкий золотий обідок. Ось так буде правильно.

 — Софі, а що ти говорила про дітей? — несподівано запитує Філ. — Ти не хочеш дітей?

 — Філе, навіть не починай, — грожу йому, тицьнувши вказівним пальцем йому в груди.

А він раптом вибухає гомеричним реготом і підхоплює мене на руки, закружляючи.