26.

Дорога стелиться сірим полотном, туман лоскоче обличчя, не приховане шоломом. Він ніколи не любив мотоцикли, хоча катає з юності. І не сідав за кермо залізного коня чортову хмару років: з того самого дня, як розбився його кращий друг. І страх ковзає між хребців, сковує м'язи, пульсує в скронях, сплітається в тугий вузол з гіркотою спогадів.

Але сьогодні йому не можна про це думати, інакше зірветься. Інакше знову накриє. Але від минулого не відмахнутися: воно дає перепочинок, щоб тут же оглушити зовсім іншим, не менш болючим. 

І ось Влад вже з'їжджає на набережну, даючи волю спогадам, які повертають у вогкий березень Мюнхена.

... Сова цілувала його гаряче, втискаючись у нього, без слів вимагаючи більшої близькості. У її губ смак мигдалю, а у поцілунку – полину і відчаю.

Але Владу було плювати. Головне — вона поруч, така бажана і податлива в його руках. І навіть той факт, що цілуються вони в коридорі, а ще трохи і коханням займуться просто на підлозі біля вхідних дверей – його не бентежив.

Напружувало інше: противний черв'ячок, що засів в мозку і свербить про неправильність того, що відбувається, збиває з пантелику всі інстинкти і відфутболює шалене бажання. Неправильно, чорт би побрав все на світі!

Розуміти Влад почав, коли відчув на губах солонуватий присмак її сліз. Потім її тихий схлип і тремтячі пальці, що гарячково стягують з нього куртку, протверезили остаточно. Коротко вилаявшись, він саданув кулаком в стіну над плечем завмерлої Сови.

Потім ще і ще.

— Чорт, — прогарчав, іншою рукою скуйовдивши волосся на потилиці. — Що відбувається, Сова? Що, чорт візьми, відбувається?! — і заглянув в очі, блискучі від сліз.

Вона мовчала, закусивши губу, і не відводила погляд. І на самому його дні плескалося таке, що вішатися впору.

— Чому не можна просто поговорити, а? Чому, Сова? Навіщо бігати? Навіщо…

Він не договорив, здригнувшись від вібрації телефону в кишені. Чортихнувся, скинувши виклик, навіть не глянувши на дисплей. Але телефон ожив знову. Тоді Влад проігнорував усі дзвінки, вишвирнув телефон десь у глибину квартири своєї дівчинки і…загубився у її очах, її поцілунках і зізнаннях.

Свій телефон Влад знайшов лише вранці на подушці поруч із собою. На подушці, яка досі пахла Совою і берегла її тепло.

Дзвонив Дімка і від нього вже світилося двадцять чотири пропущених.

І як тільки Влад не помітив? Щось недобре ворухнулося всередині.

Влад провів пальцем по дисплею, приймаючи виклик. 

— Волін, ти якого біса трубку не береш?! — вз'ярився брат, але було в його голосі ще щось, що змусило Влада прикусити язика і не послати брата до всіх чортів, а ривком піднятись і одягнутись за лічені секунди.

І тривога обняла холодними пальцями.

— У мами інфаркт, — долинуло до Влада ніби з іншого світу.

— Жива? — чужим ламким голосом.

І коротке: «Ні», — вироком.

Як і дівочий погляд, наповнений провиною і ще чимось…поганим. Але розбиратись з почуттями було ніколи.

Влад, який буквально налетів на Сову, яка тільки ввійшла в квартиру,  відступив від Сови на крок, не розриваючи зоровий контакт. Розумів, якщо відведе погляд — все впаде. Весь його світ розлетиться до біса. І чи зможе він зібрати його заново — невідомо.

— Влад! — голос брата все ще звучав у слухавці.

Він щось розтлумачував, просив і навіть вимагав, а потім раптом пропав.

А Влад бачив тільки сірі очі з рудою окантовкою, зараз потьмянілі від болю. Куди цим очам ще й його власний?

Прийнявши рішення, Влад підніс трубку до вуха і видихнув, стримуючи крик, що рвався з грудей:

— Буду через три години.

Видихнув, торкнувся дівочих губ своїми, ковтаючи противну гіркоту від палаючого всередині болю. І сказати ніяких сил. Їй свого болю з лишком вистачить. І він не має права втягувати її в чергову муку.

Прикривши очі, впирається чолом в її.

— Ти — моя, — шепоче, а всередині все клекоче. — І я повернуся. За тобою. Моя, зрозуміла?

І тільки після цього відступив. Повернувся спиною до так і застиглої біля стіни Сови і пішов, відчуваючи, як його звичне життя летить в тартарари.

Під ногами хрумтить пісок, коли Влад відходить від мотоцикла, вдихаючи запах моря і струшуючи з себе спогади. За спиною гуде музика кафе, доноситься аромат шашлику, веселий сміх, гул мотора.

І тихі кроки.

— Гроза? — здивування в хрипкому голосі непідробне.

Влад переводить погляд з темного, що катається хвилями, моря на скуйовдженого друга.

Тім блідий, на обличчі – триденна щетина, в очах – дика втома. Він стоїть навпроти Влада, з нерозумінням косячись на зеленого монстра своєї подружки, широко розставивши ноги і сховавши руки в кишені джинсів.