25.

Але його явно наврочили, хоч він і не вірить у цю нісенітницю! А як інакше пояснити, що варто було йому, нарешті, розслабитися і заснути, як хтось вирішує припертися в гості?

За звичкою Влад вмикає дисплей мобільного і довго намагається зрозуміти, котра година.

Четверта ранку!

Мало того, з минулої ночі більше доби минуло. Оце його вирубило!

Розтерши обличчя вільною рукою, він перевертається на бік і з його губ тут же зривається протяжний стогін, тремтінням прокочується по напружених м'язах, теплою ніжністю розливається під шкірою і застигає тихою радістю десь у сонячному сплетінні.

А все тому, що його Сова лежить поруч, клубочком згорнувшись на його руці. Ковдра збилася в ногах, оголивши її голу спину в пухирцях і бісеринах поту.

Стримати себе просто неможливо, як неможливо не торкатися м'якої смаглявої шкіри з розписом по плечу, гострих хребців, химерних ямочок на попереку і округлої, такої апетитної попки з плямою родимок.

Неможливо не посміхатися, спостерігаючи, як її тіло відгукується на його ласку, несвідомо тягнеться до тепла його долоні, яка зараз палає, ніби вогню зачерпнула.

Неможливо не зачепити гостре плече губами, піймавши трохи солонувату краплю поту і не полоскотати кінчиком язика за вушком в самому її чутливому місці. І прошепотіти якусь несусвітню нісенітницю в це наймиліше акуратне і рожеве вушко, навіть знаючи, що Сова все одно не чує. 

Втім, добре, що не чує. Інакше тицьнула б йому під ребра за нахабство.

А непроханий гість все так же дзвонить у двері, точно впевнений, що Влад вдома. І лише деякі в курсі місця його проживання цієї — і минулої в тому числі — ночі: Гєра, Дімка і професор.

Як раніше ще не вхопилися — питання. Особливо Гєра, який і попросив доглянути за Совою.

Втім, жоден варіант Влада не влаштовує. Зустрічатись з друзями зараз, коли під його боком така бажана здобич – хочеться менше за все, як і вислуховувати молодшого брата. Влад, звичайно, дуже його поважає, любить і зобов’язаний брату життям, але не до нього зараз. Не до кого, окрім Сови, на якій не залишилось і сліду тієї ночі як і слідів ударів чи ще чогось іншого. Пощастило охлялому, інакше навряд чи би він залишився жити на цьому світі.

Новий гучний дзвін луною розлітається по квартирі. Влад кривиться.

Але відкривати все одно треба, хоч і не хочеться, тому як чуття Влада рідко підводить. А зараз воно просто волає, що той, хто з'явився в таку рань – конче потребує його допомоги.

І яке ж його здивування, коли він, ледь дихаючи, вибирається від Сови, відкриває вхідні двері і бачить перед собою тремтячу білявку в короткій васильковій сукні.

— Поліна? — видихає здивовано і ривком втягує дівчину в квартиру, щоб через п'ять хвилин поїти її гарячим чаєм з коньяком, перечікуючи її тиху істерику.

— Пауліна, — тихо вимовляє дівчисько, коли Влад вже почав думати, що вона так і відмовчиться.

А його невпинно тягне в спальню, до своєї дівчинки. І бажання втекти, замкнутися на всі замки і пірнути під ковдру, притиснутися до гарячого тіла, пече п'яти.

І Владу варто величезних зусиль, щоб не плюнути на все і не зробити, як хочеться. Тим більше що він вже давно так не робив. Подивившись на стиснутую в клубок дівчину, так не схожу на ту відірву, що зносила дах його другові, важко видихає, почухавши потилицю і виганяючи непрохані думки з голови.

Ненадовго, поки не розбереться, що цю красуню привело до нього посеред ночі, та ще саму. І куди тільки професор дивиться?

— Ну якщо це тобі так важливо, Пауліна, — з легким сарказмом. — Може, нарешті, поясниш, що сталося?

Вона дивиться на нього заплаканими очима, в яких стільки відчаю і чорного в'язкого болю, і колюче передчуття штовхає в спину. Все всередині холоне, коли він раптом розуміє, що Полька може перебувати тут тільки з однієї причини: з професором щось сталося.

— Що? — несподівано хрипко, балансуючи на межі: він не перенесе ще однієї втрати. Не зараз, коли він тільки зібрав себе по шматках. Тільки не зараз. І прикриває очі, питаючи з надією, що йому привиділося і передчуття обдурило: — Що з Тімом?

— Він мене кинув, — тихо схлипнувши, шепоче дівчина.

Влад дивиться ошелешено. І те холодне, липке, що встигло зв'язати його по руках і ногах, повільно розслабляє свої пута.

— Кинув, — повторює вона. — Просто розвернувся і поїхав в ніч. А я ... я сказала, щоб він більше не повертався, раз йому гонки важливіші за мене. Раз йому плювати на себе і ... мене. Шукала, його шукала. Добу на ногах провела. Знайшла, — гірка усмішка чіпає її тонкі губи. — Краще б не знаходила. Ні, я розумію. Не пара я йому, ось тільки кохаю його. І дитина...і ... я не знаю, що мені робити. Зовсім не знаю, — і знову утикається в чашку.

— Твою матір, Поліна, — зло, ледь стримуючи лють. — Ти поплакатися до мене прийшла серед ночі? Я не твоя подружка, Поліна! Я, чорт, — втомлено сідає на стілець.

Полегшення вкриває теплою хвилею. Нічого не сталося і рідні люди живі. Головне, живі. З рештою він розбереться.

— А подружка теж мене кинула, — раптом вимовляє зі смішком.