24

Дімка точний, що годинник. І відразу з порога роздає накази: що принести, куди поставити і взагалі не заважати йому працювати.

Влад і не заважає, тільки зі спальні вперто не йде. Спостерігає, як брат обережно будить Соню. Та спросоння лякається, але Дімка якось  швидко її заспокоює. Влад бачить, як вона розслабляється, лягає на спину.

Дімка ставить питання, а вона не пам'ятає нічогісінько, вірніше наркотиків не пам'ятає. А те, що пила – так. І багато. Навіть примудряється назви напоїв перерахувати.

Влад жахається. Як вона живою залишилась при такому коктейлі?

— Привід був? — ненав'язливо випитує Дімка.

Йому б у слідчі, а не в медики. Сам розпаковує ампули, флакончики примотує скотчем до роздобутої Владом швабри, ту фіксує між стільцями.

— Заміж виходжу, — кидає зло.

Влад усміхається. Дімка же відверто веселиться.

— О, це, безумовно, привід напитися вщент, — базікає, але справу робить і Сову вже до крапельниці підключив.

А Влад не зводить з неї очей і помічає все нові деталі: на правому зап'ясті чорні пташки, а на лівій руці цвіте чорна троянда, розписавши шкіру від плеча до ліктя; на тонких пальцях немає обручок, а на шиї – червоний слід від ланцюжка.

Влад задумливо виходить зі спальні. Він не пам'ятає ланцюжка на дівчині. Та він взагалі нічого не пам'ятає, крім злості. У ванній перетрушує її одяг. Щось дзвякає об кахель. Присідає навпочіпки, а потім і зовсім сідає на підлогу, потилицею притулившись до одвірка.

Срібний ланцюжок хитрого плетіння порвався якраз у застібці. Їм порваний, коли він стягував з неї шмотки. А на широкій долоні поблискує срібна кішка і золотий обідок кільця з блакитним каменем.

Влад стискає ланцюжок у кулаці, відчуваючи, як зниклий було біль повертається, з надією вгризаючись туди, де за запевненнями лікарів билося його серце.

Влад ніколи не вважав себе боягузом, але того березневого вечора він боявся до тремтіння в колінах. Стояв навпроти її будинку і милувався вечірнім Мюнхеном, щоб хоч трохи втихомирити серце, яке лупцювало у грудну клітину наче безумне.

Безліч вогнів строкатих вітрин і ліхтарів відбивалося на мокрому асфальті, срібні нитки дощу ліниво опадали з чорного оксамитового неба і перехожі квапливо ховалися під куполами парасольок.

А він стояв під дощем, не зводячи очей з темних вікон на третьому поверсі.

Він знав, що Соня вдома. Знав, що сьогодні їм ніхто не завадить. І глибоко вдихнувши, на видиху ступив у під'їзд, стискаючи в кишені ключі.

А на порозі його зустріла перелякана Сова з битою в руці. Він ухилився в останній момент і важкий удар припав по стіні, вибивши шматок фарби.

— Ти? — здивоване, а слідом оглушливий гуркіт впалої на підлогу біти.

— Тінь батька Гамлета, — видихнув він і ступив до неї.

А в наступну мить вона вже виверталася з його рук, лягала і навіть вкусила його за плече.

Але Влад лише сильніше придавив її до стіни власним тілом і покривав її обличчя короткими поцілунками. Вона крутилася, але весь час натикалася то на його плече, то на груди.

Сова дихала важко, а він цілував відчайдушно, шепочучи її ім'я. Не відпускав, привласнював, переконуючи самого себе, що вона тут, поруч, в його руках. Така пристрасна, така дика і така рідна. Короткий удар серця і вона завмерла, закинувши голову, дозволяючи його губам торкнутися жилки, що б'ється на шиї, лизнути.

Влад підняв голову, заглянув в її сірі очі, в яких вирувала така буря емоцій, що чоловік навіть сторопів. Ніколи він не бачив стільки люті в цьому прекрасному погляді. Люті, перемішаної з пристрастю. Він шумно видихнув, торкнувся пальцем її щоки, окреслив контури її прочинених губ, зловив короткий локон, що вибився з-під строкатої бандани, закрутив.

І раптом відчув, як її кулачки вперлися йому в груди, намагаючись відштовхнути.

Та що ж таке?!

— Що ти тут робиш? — і від її тону він мимоволі пересмикнув плечима, стільки в ньому було арктичного льоду.

— Це що ти тут робиш? — з досадою. — Бігаєш від мене навіщось. В чому справа, Сова?

Але замість відповіді вона вп'ялася в його губи наполегливо-вимогливим поцілунком.

— Ти чого тут? — голос Дімки повертає в сьогодення.

Влад розгублено дивиться на стислу в кулак долоню і в грудях неприємно коле. Дімка присідає поруч, перехоплює зап'ястя брата, рахує пульс.

— Пацієнт швидше живий, — з полегшенням.

Влад дивиться на брата, і втома лягає на плечі багатотонним пресом, придавлює до підлоги. Він підтягує ноги до грудей і одним ривком піднімається, але раптова слабкість підкошує коліна. Влад погойдується, але впирається кулаком у стіну. Дімка хитає головою.

— Пожалів би себе, брате. Ти спав давно?

— Пару годин тому.  Як Сова?

— Це не рахується, — не відстає Дімка. — Ти нормально спав коли востаннє?

Влад запитально згинає брову.

— Нормально — це значить, не прокидаючись серед ночі від кошмарів, — розуміє без слів Дімка. — Нормально — це вісім годин як мінімум. Так коли?

— Дімо, вимикай лікаря, — хмуриться Влад, — бісить.

— Бісить його, — фиркає Діма. — Хочеш, щоб тебе паралізувало до біса? І кому ти тоді потрібен будеш, ковбой? Сові своїй?

Влад морщиться: біль здавлює скроні, гулко б'є по тім'ячку.

Ще п'ять місяців тому у нього були грандіозні плани на це життя, поки одна навіжена дівчина не розбила їх вщент. А зараз вона спить в його ліжку, сама розбита і пошарпана.

Влад підходить до раковини, відкриває кран і вмивається холодною водою. Під похмурим поглядом брата дістає пляшечку з пігулками, випиває відразу три, запиваючи зі жмені.

— А на цей випадок у мене чарівна ін'єкція є, — криво посміхається, дивлячись на власне відображення в дзеркалі: бліда рожа з сизою щетиною, запалені від безсоння і болю очі.  — Красунчик, — видихає зі смішком.