23.

П’ять місяців потому.

Вона стояла на підвіконні. У відчиненому вікні біснувався вітер, тріпав її довге темне волосся. Біла сукня липла до її тіла, рвалася з тріском. Стулки вікна билися об стіни, дзвеніли шибки. А вона дивилася у вивернуте навиворіт небо. Те проривалося дощем і божевільними сполохами блискавок.

Влад завмер у порозі, боячись зробити зайвий рух. Він знав, що її не можна лякати, інакше зірветься.

— Соню, — тихо покликав він, але гуркіт грому вкрав його голос, луною прокотився по темній кімнаті, ніби сміючись.

Влад здригнувся і все-таки зробив крок. До неї. Ще два і він зніме її звідти, а вже тоді витрясе всю дурь. А хотілося відразу зірвати її з вікна, але він зупиняв себе, стискаючи кулаки до хрускоту в пальцях. І злість взяла під ручку страх, холодним потом скотилася по спині. І криві блискавки розпороли ніч.

— Соню, — вже голосніше.

Вона закинула голову, підставляючи обличчя дощу.

— Навіщо ти повернувся? — а голос хрустів, що осколки під ногами. — Іди, ти вже все сказав. Ти мені не потрібен.

— Добре, — погодився Влад. — Я піду, але спершу ти спустишся звідти, добре? Давай, — і ступив знову, простягаючи руку.

Вона обернулася і в її зметнувшемуся волоссі заплуталася ніч, а на губах застигла шалена посмішка.

Влад одразу все зрозумів. Вони зробили крок одночасно: він до неї, а вона в ніч…

Телефонний дзвінок вплітається у в'язь нічного кошмару. Влад відповідає машинально і не відразу розуміє, хто дзвонить. Він ще там, на мокрому підвіконні кошмару, важко дихає, вдихаючи холодний вітер.

— Волін, прокинься! — окрик приводить до тями, і Влад різко сідає на ліжку.

Біль прошиває груди, спину під лопаткою, здавлює дихання. Саме біль остаточно витрушує Влада з кошмару. Він видихає. Але біль розпускає свої жала, не хоче відпускати Влада хі своїх обіймів, заважає зосередитися на словах співрозмовника.

— Стоп, — перебиває хрипко, — повиси трохи.

В голові виє вітер: чи то від болю, що вивернула кожну клітинку, чи то луною кошмару. І Владу це абсолютно не подобається.

Він залишає телефон на подушці і на дотик добирається до ванної кімнати. Не включаючи світло, безпомилково знаходить кран і відкриває до упору. Вода обіймає холодом, дає перепочинок від вітру в голові.

З полички над раковиною бере склянку з пігулками, ковтає відразу три, запиваючи жменею води. І ще одну під язик.

Дихає глибоко, врівноважуючи серцебиття. І коли те втихомирюється, в непроглядній темряві Влад повертається в спальню і до розмови. Він упевнений — співрозмовник чекає — і не помиляється: цокає годинник.

— Слухаю, — сідає, відкинувши голову на подушку, прикриває очі.

Тепер він чує і розуміє суть прохання співрозмовника. І безмежно радий, що той подзвонив. Сьогоднішня ніч — саме те для задачок. А співрозмовник підкидає непросту головоломку: заховати дівчину та ще таку норовливу буде складно. Особливо з огляду на їх непрості стосунки.

— А може ти сам?

— Та вона бігає від мене, як заєць від лисиці, — фиркає в трубку співрозмовник. — Прилетіла несподівано, квартиру зняла, а де – гадки не маю. І знайти не можу, уявляєш? — а в голосі захоплення навпіл зі злістю.

Влад усміхається: воно й не дивно. Дівчинка норовлива, ось і не підкоряється нікому, навіть батькам. У них це спадкове, мабуть.

— І хлопців моїх за версту чує, — зітхає.

— Так я теж ніби твій, — не вгамовується Влад. — До того ж не охоронець, а фінансист начебто.

Не хочеться йому в це вплутуватися, чує – боком все вилізе. І фестиваль ще на носі. Та й не факт, що у нього взагалі все вийде. Як учинить опір і втече знову. А йому дуже потрібно про що у неї запитати.

— Волін, що ти ламаєшся, як незаймана на першому побаченні. Хто, якщо не ти? До того ж тебе вона не знає, — Влад лише посміхається.

І добре, що співрозмовник не бачить його, давно б все просік.

— Коротше, вважай це моїм особистим проханням. І твоєю відпусткою. У тебе там фестиваль ніби і батьківський ювілей, — на цих словах Влад кривиться. Ось вже куди, а до батька його не запрошували. Там він давно небажаний гість. — Ось і провітришся і за дівчинкою моєю доглянеш.

— Вмієш ти умовляти, — зітхнувши, погоджується Влад, хоча прекрасно розуміє, що вибору у нього немає. Та й не відмовився б він. Самому дівчинка ця конче потрібна. — Тільки інфу мені скинь на електронку.

— Вже.

— Хто б сумнівався, — хмикає Влад. — А якщо я зараз послав би тебе під три чорти?

— Це навряд чи. І ще, — і голос кам'яніє, з дружнього перетворюючись на начальницький, — тримай своє господарство в штанях. А то не приведи Господь…

— Ось тільки не починай, — відмахується Влад.

А все тому, що пообіцяти другові нічого подібного не може. Потрібна вона йому. Вона одна. Він уже взагалі на баб реагувати перестав. Брат  навіть по доброті душевній повій йому присилав — не прокотило. Тільки головний біль заробив від їх дешевих духів.

Влад морщиться: втім, з такими нічками він не тільки повій, всіх істот жіночої статі до біса посилати буде. Мабуть, прав Дімка: треба психіатру здатися, а то так і до психлікарні недалеко. Та й до другого інсульту дострибатися можна. А йому і одного вистачить: все життя коту під хвіст.

Видихає, відганяючи непрохані думки. Погана нічка.

А у Дімки треба обов'язково координати взяти: він хорошого фахівця рекомендував. Але не зараз.

Зараз Владу на свіже повітря добре б, а потім вже з ясною головою до вирішення завдання. І ніякої особистої зацікавленості. Як мінімум, поки не опиниться з нею в безпечному місці. Так легше. А там видно буде. А поки — пробіжка, як ліки.

Спортивний костюм, бейсболка, ґудзики навушників у вухах і звичний маршрут: через парк, по бруківці вздовж річки, знову парк і напівпорожній двір.