21.

І мені абсолютно все одно, ким був мій спостерігач. Йому не замкнути мене в цьому місті. Тут я здохну від спогадів і нікчемної жалості до себе. Але що ще гірше, тут я рано чи пізно зустрінуся з Владом. А мені не можна. Ніяк не можна. Краще зникнути: виїхати в інше місто, а ще краще — в іншу країну. Дідусь давно в гості кличе, а тато мріє залучити мене до бізнесу. Ось нехай і порадіють люди похилого віку.

Речі б зібрати.

Завмираю на порозі власної квартири, з тугою озираюся в темряву колись рідної квартири, яка подарувала мені стільки годин неймовірного щастя, і все всередині стискається від болю. До біса шмотки!

Документи з собою, а решту купити можна. Киваю сама собі і, розвернувшись на п'ятах, крокую через поріг, закриваю двері і вниз по сходах, бігом через двір повз здивованого охоронця, до дороги.

Сніг зривається великими пластівцями, вальсує в сизому вечірньому повітрі. Дивовижно.

Повз мчать машини, які отримали короткий перепочинок від одвічних «пробок». Кудись поспішають люди, ще не зовсім прочухані від новорічних свят.

Я просто бреду по дорозі, намагаючись зловити таксі. І як на зло жодної машини. А дзвонити і викликати чомусь не хочеться.

У кишені оживає мобільний телефон. Дивлюся на дисплей.

Маргоша.

Зітхаю. Ось і третя подруга намалювалася. А то з самого мого дня народження зникла: не видно, не чутно. Відповідаю, не барячись.

— Та невже? — зітхає вона здивовано замість привітання. — А я вже було подумала, що забули мене мої подруженьки. По цимбалах стала.

— Маргошо, — кличу тихо, вмить забувши про власний біль, що з'їдає зсередини. — Сталося чого?

— Сталося! Ще як сталося, трясця! Заміж я виходжу! За-між! А ви, кози драні, в ігнор мене, в ігнор.

Я ледь телефон не кидаю від її заяви. Маргоша і заміж? Небачена справа!

Скільки знаю подругу — вона до нестями закохана в свого кращого друга. А той, звичайно ж, за всіма законами жанру не бачить в ній нікого, крім молодшої недолугої сестрички, яка без кінця шукає пригод на свою п'яту точку. І звичайно ж вона їх знаходить із завидною регулярністю. У неї і хлопців-то ніколи не було.

А тут — заміж.

Очманіти можна!

— А щасливчик хто?

— А сама як думаєш? — ще й туману напускає подруженька.

І тут щось клацає в голові. Грайливий голос, зникнення на два тижні, напівнатяки і дике, яке так і рветься через динамік, щастя наштовхує тільки на одну думку. Практично неймовірну, але цілком можливу.

— Тимур, — навіть не питаю.

І по заливистому сміху розумію, що потрапила в десяточку. Охмуріла-таки подруга свого «підсліпуватого» друга. І коли тільки встигла?

— Гроза, приїжджай, а? — канючить подруга.

А мені не хочеться зовсім. Настрій не той зовсім, а затьмарювати Маргоші таке довгоочікуване і можна сказати вистраждане щастя якось не з руки.

— Ну хоч ти будь людиною, приїжджай. Порадій разом зі мною. А то ж я лопну тут ... від щастя, — і вона не стримується, регоче так заразливо, що я мимоволі посміхаюся. — Приїдеш?

І я здаюся.

— Вже в дорозі, — відповідаю, сідаючи в машину таксі.

Подруга радісно верещить, а я відключаюся. Називаю водієві адресу. Хто знає, може, її сонце, що тільки-тільки спалахнуло, зігріє і мій біль?

У Маргоші тепло і тихо якось по-особливому. У неї вдома завжди так, навіть коли її батьки не в черговому відрядженні. У них завжди якось дивно тихо.

Напевно, все-таки мають рацію ті, хто кажуть, що щастя любить тишу.

Під дахом Маргошіного будинку живе щастя. І тиша у них ніколи не тисне, а заколисує. Як і її мелодійний голосок.

Я прикриваю очі, насолоджуючись її таким яскравим і палючим щастям.

І гіркота стирається, притупляється біль. Ненадовго, напевно. Але і цього перепочинку вистачить, щоб подумати, як жити далі.

Якщо час дозволить або Маргоша, яка раптом запідозрила недобре.

— Гей, подруго, у тебе все в порядку?

Відкриваю очі і стикаюся з синім стривоженим поглядом. Посміхаюся, але, схоже, це не заспокоює подругу, а навпаки. Вона закушує губу, хмуриться. І навіть її руді веснянки на білосніжній шкірі тьмяніють.

Видихаю.

— Жити буду, Маргош.

— Точно? — і дивиться підозріло.

Киваю.

— Від кохання ще ніхто не вмирав, — і з усмішкою беру келих і випиваю залпом.

Вино трохи терпке і анітрохи не п'янить, а так хочеться, щоб забути цей день, як страшний сон.

— Ну так, в основному ж по дурості, чого вже. А ти не дура.

— Факт.

— І хто він? — продовжує допит Маргоша, переставивши пляшку вина.

— А воно тобі треба?

Подруга знизує плечима. Якось не доводилося моїм дівчатам стикатися з моїм особистим життям і вже тим більше таким, що вибиває з колії. Як мене сьогодні. Звикли, що я завжди розрулюю всі патові ситуації.