18.

Ще не розплющивши очі, розумію - Влада немає і, причому давно. Дивне почуття і до неможливості погане: прокидатися самій в ліжку. Перевертаюсь на бік і підминаю під себе подушку, на якій спав Влад. Зариваюсь у неї обличчям і втягую носом його аромат: трохи гіркуватий з ноткою тютюну та коньяку. І в грудях розквітає сонячна квітка, тонкими пелюстками розбурхує тіло і ніжністю розтікається по венах.

Зітхаю, нервово хихикнувши. Оце так, Софіє, це вже справді діагноз.

Розкинувши руки, падаю на спину і втикаюсь поглядом у стелю, розкреслену тонкими смугами сонячного світла. А ще через хвилину підскакую на ноги і підстрибом кидаюся в душ.

І нехай Влад утік, почуття неймовірного щастя переповнює мене до країв. Впевнена,  повернеться мій сусід. І це знання окриляє, робить майже невагомою, незважаючи на тягнучий біль у м'язах.

Вибираюсь із душу, одягаю в'язане плаття з широким коміром, і тупаю на кухню. Поснідати не завадить, а потім вирішити, що робити сьогодні.

Заняття з учнями (а у мене їх лише двоє) перенесла на післяноворічні дні. Отже, сьогодні вихідний.

Скручуючи волосся, посміхаюся і завмираю на порозі кухні. З усмішкою на губах і руками, що підняли кучері.

На столі стоїть паперовий пакет із намальованим смайликом та написом: «З'їж мене».

А поруч повна склянка рудого соку з ще однією запискою: «Випий мене».

Регочучи, заглядаю в пакет. Запах молока і свіжої випічки п'янить і змушує шлунок загуркотіти від голоду. Маленькі круглі булочки хрумтять і тануть у роті, солодкі, ще теплі та неймовірно смачні. Як і мій улюблений персиковий сік.

Ні, в цього чоловіка не можна не закохатися. Про сніданок подбав, треба ж. Очуміти можна! Я тільки і встигаю подумати про це, як на столі дзижчить вхідним повідомленням телефон.

«Прокидайся, крихітко, і тягни свою прекрасну попу на кухню».

Відчуваючи, як щоки заливає рум'янець, квапливо набираю відповідь.

«Моїй попі кухня протипоказана».

І уявляю, як Влад зараз усміхається. І в його янтарних очах виблискують смішинки. І раптом до одуру хочеться почути його голос і сказати якусь дурість. Просто, щоб він там, де б зараз не був, знав, що я сумую за ним. Просто поділитись своїм щастям.

А телефон знову оживає вхідним повідомленням.

«Твоїй попі протипоказані пригоди. Так що дуй на кухню і чекай на мене».

І бажання запитати, як довго на нього чекати, коле пальці.

Але натомість я відкушую шматочок хрусткої булочки і набираю всього пару рядків: «Дякую за сніданок. Вже сумую».

І начхати на все. Нехай гадає, що хоче. Зараз мені просто життєво необхідно, щоб він знав: я поряд і я сумую. І нехай повідомлень у відповідь більше немає - не страшно. Я не будую ілюзій і не зазираю у майбутнє. Мені добре з Владом тут і зараз. Інше не важливо.

Доївши сніданок, віддзвонююсь батькові, від якого на телефоні купа пропущених. Передзвонюю мамі, від якої не вислизають мої емоції. На мить вона замовкає, а потім раптом:

— Хто він?

— Хто? — її питання збиває з пантелику.

— Той, у кого ти закохана.

І від її проникливості вибиває подих.

— Я в твого батька закохалася, щойно побачила, — її голос теплішає, і я чую мрійливі нотки. — І нісенітниця, якщо кажуть, що не можна полюбити у шість років. Можна. Це йому знадобилося багато часу, щоб зрозуміти свої почуття. А мені достатньо було побачити очі. І я, дівчинко моя, кохаю його досі. І це ніколи не зміниться. Так що…

А я не знаю що відповісти. Так, я знаю, що мої батьки кохають один одного так, що іноді здається, що вони тільки познайомилися. Так палко люблять на самому початку стосунків, коли цілуєшся у всіх на очах, коли нудьгуєш без нього або неї, коли всі думки тільки про кохання своє, коли пристрасть іскрить та палає. Начебто в них медовий місяць. І так щодня ось уже багато років.

Але хіба їхні почуття схожі на те, що плавиться всередині мене,  варто подумати про Влада, згадати його очі, голос, дотик? Хіба дике бажання бачити його поряд, засипати і прокидатися з ним в одному ліжку, снідати і сміятися від його жартів, цілуватися так, ніби немає нічого у світі важливішого – і є кохання?

— Він хоч хороший? — розбиває сумніви матусин голос.

Чи хороший Влад? Та я гадки не маю, так і хочеться відповісти, але натомість:

— Найкращий, — і посмішка поселяється на губах.

Мама у трубці м'яко сміється. Зараз би забратися до неї під бік і довго-довго розповідати їй про чоловіка, який таки вкрав моє серце.

Про те, як він усю ніч не випускає мене зі своїх міцних рук. Про те, що він чухає потилицю, коли замислюється чи розгублений. Про те, як цілується ніжно та вимогливо. Що він не любить швидкість і не зводить з мене очей, коли я веду машину. Про чорну кішку на його лопатці та шрами, що білими нитками прошили його сильне тіло. Про його силу та ніжність у сонячних очах.

Розповісти, що він не любить кави, бо крім гіркоти нічого не відчуває. І що він давно і безнадійно закоханий у висоту. І що я нічого про нього не знаю: ні про його сім'ю, ні про роботу. Тільки те, що бачу та відчуваю.