16.

І закрадається думка, що може він і зовсім нічого такого не хотів показати своїм подарунком, чого я встигла надумати. Сам же приїхав. Посміхається ось. І від його посмішки ніби сонце розпускається всередині.

Відчуваю себе дурним дівчиськом, яка сама навигадувала – сама образилась. І це відчуття таке…погане, що хочеться позбутися від нього, але щось заважає.

Зітхаю, закинувши голову в білосніжне небо. Сніжинки кружляють у повільному танці, тануть на щоках.

І я розумію, що потрібно щось робити з цим нав'язливим бажанням втекти сходами в обійми розкішного чоловіка, що стоїть біля шикарної тачки, притиснутися до нього, стаючи єдиним цілим. Потрібно щось робити, щоб не відчувати цієї залежності від того, кого я абсолютно не знаю. Показати йому, що минула ніч — всього лише ніч. Що всі мої слова залишилися там, на збитих простирадлах в сутінках моєї спальні. І що я не мрію провести з ним залишок життя.

Хоча, треба чесно зізнатися, перспектива приваблива. Але від однієї думки, чим саме це може закінчитись – стає дурно. Я не ханжа, і хлопці у мене були. Як і те, що я досі не розумію, як відрізнити  бажання до справжньої мене від тяги до влади та грошей мого батька. Як зрозуміти, що я знову не потрапила у пастку власних почуттів, які я давно собі заборонила. І не мріяти про чоловіка, який дивиться на мене так, ніби я самий великий скарб у всесвіті. Про чоловіка, якого я зовсім не знаю і який навіть не підозрює, хто я насправді. А якщо розповісти? І вкрасти у самої себе клаптик справжнього щастя? Навіть, якщо воно не буде тривалим…

Ох і дура ж ти, Софа, хоч і розумна.

Стиснувши в долоні ключі від красеня лупоочіка, опускаю голову.

Об'єкт же моєї пильної уваги і не менш пильних думок відштовхується від капота і робить крок в мою сторону.

Ну що ж, сусіде, знову напросився, тому що я ніколи більше не буду залежати від чоловіка та почуттів. Досить, наїлася цього досхочу. Отже…залишається врубити на повну глупу ображену дівчинку, яка злиться на весь світ.

Зупиняюся на відстані кроку, прямий погляд у сяючі очі. І злість раптом коле потилицю від цієї радості і задоволеної посмішки. Стерти б це самовдоволення з його нахабної морди.

І різкі слова деруть горло.

— А чого не діаманти? 

Відточеним рухом Влад згинає брову. Хоче пояснень — легко!

— Це ж елементарно, Ватсоне! Оксамитова коробочка і записочка «дякую за ніч», — з усмішкою. — Або можна без записочки — пачка «зелені» на подушці і жодного клопоту. А тут — машина. Та ще й з додатком. Дивно.

Обходжу його, проводжу долонею по припорошеному снігом жовтому капоту. Бажання відчинити дверцята і втопити в підлогу педаль газу палить п'яти. А важкий погляд — спину.

— Або це такий стратегічний хід: екстравагантний подарунок в надії на продовження. Так?  Мене підкорити і себе показати, — звертаю його увагу на зграйку дівчат, що стріляють оченятами в нашу сторону.

— Софіє, що за цирк? — тихо, вимовляючи кожне слово майже по складах.

— Цирк? Та це ти тут цирк влаштував! Думаєш, все можеш?

Ох, судячи з його пирхання — саме так і думає. Ось же нахаба! І мене це бісить так дико, що хочеться стукнути його хоч чимось, але нічого окрім ключів та мого рюкзаку під рукою немає. Як він міг ось так легко перекреслити роки мого спокійного життя? Просто взяти і вирішити все за мене? Як? Якби я хотіла продемонструвати його всьому світові – я би не втекла вранці, а дозволила відвезти мене. Але я так сподівалась, що він – дорослий чоловік, який розуміє правила гри. А він…він узяв і витягнув мене на загальний огляд, ще і подруг моїх втягнув у це неподобство.  

— А знаєш, — різко обернувшись і помітивши за його плечем вийшов з будівлі Тимофія. А Пашка ж де? — миготить в голові. Але не заважає піддатися шаленій ідеї, дурній і навіть десь зовсім дитячій, ну і біс із нею. — Я теж все можу. Ось візьму і подарую твою круту тачку...та он хоч йому.

Влад оцінює Тимофія, що йде в нашу сторону, точно рентген, а потім фиркає, миттєво розслабившись.

— Не візьме.

— Це чому? — і справді стає цікаво, чому.

Судячи з Тимофія і його пристрасті до нічних перегонів, та й гонок в принципі — така машина якраз для нього.

— Бо жовта.

— Він сам їздить на жовтому "Порше", так що…не аргумент, — хитаю головою, забувши, що ще хвилину тому злилася на Влада. Краєм свідомості проноситься думка, що це неправильно – моя реакція на цього чоловіка, і мої власні емоції, які змінюються зі швидкістю світла. Але Влад не дає цій думці оформиться у повноцінний висновок. Чорти його забирай!

— Ось саме тому, — веселиться він, роздивляючись мене так, наче уперше побачив.  

Чого б це?

З'являється підозра, що сміється він не просто так, а наді мною. А Влад підходить зовсім близько і довірливим шепотом, обпалюючи шию гарячим диханням:

— Тимофій Аристархович вважає, що машина, як кохана дівчина — неповторна. І своїй дівчинці він не зраджує. Як і я.

Від його хрипкого голосу стає жарко, і ноги підкошуються. Я прикриваю очі, відмовляючись від реальності. І від власних думок. Що я там хотіла? Позбутися від цього чоловіка і нав’язливого бажання бути поруч із ним? Не було такого. До біса всі думки і звуки, які миттєво зникають. Чутно лише плутане  дихання і аритмія серця – його чи моя не розібрати. Тільки невагомі дотики, що обпалюють навіть крізь одяг. Тільки його запах, що кружляє голову, розтоплює бажання.