15

— Я зараз помру, — видихає Пашка пошепки, трохи поморщившись, — ці шпильки мене доконають. А це тобі, — і ставить переді мною подарунковий пакет.

Не утримуюся, заглядаю всередину і присвистую, не забуваючи нагадати подрузі, що вона явно заблукала.

— Не трясись, все під контролем, — і підморгує мені. 

В аудиторії повисає тиша і в ній:

— Швєцова, я вам не заважаю? — саркастична посмішка, ідеально вигнута брова і вкотре скинутий виклик.

І несподівано помічаю, що зазвичай врівноважений до неподобства Тимофій – злий. І не просто так, а на...Пашку. Власне, до неї і звертається. Та й дивиться виключно на неї і в цьому погляді така буря емоцій крім злості.

Усміхаюся. Так ось значить, для кого це показний виступ. Але навіщо?

— Абсолютно, — відмахується Пашка.

Тимофій мружиться, киває, немов прийняв якесь важливе рішення і все-таки відповідає на дзвінок.

— Пашко, ти з глузду з'їхала? — шикаю на усміхнену подругу. — Ти що влаштувала? Навіщо? Я, звичайно, тебе люблю, але нафіга ганьбити Тимофія? Він нормальний мужик, а ти…

— А я прийшла показати йому, що я — жінка. І якщо ваш заклад – єдине місце, де я можу його знайти, то нехай робить висновки.

І підштовхує ближче мій подарунок. Зітхаю, знову заглядаю в подарунковий пакет. Пожвавлюються і допитливі однокурсники.

— Звідки? — тільки й питаю, дивлячись на ключі від машини, що лежать зараз на долоні.

Я звідкись точно знаю, від чиєї машини ці ключі. Це, звичайно, здорово, ось тільки відчуття, що зі мною ось так розплатилися за шалену ніч, отруює кров. І записка з коротким:  «Дякую», — лише додає гіркоти.

— Один красунчик на жовтій тачці передав, — користуючись відсутністю Тимофія, голосно відповідає Пашка. — До речі, — і знизивши голос до шепоту, — його там дівки обліпили з усіх боків. Уведуть.

— Де обліпили?

— Так біля входу в універ.

Я швидко схоплююсь з місця, але тут же сідаю назад, зупинена веселим поглядом Тимофія, що повернувся до аудіторії.

А потім починається дійство, в стінах нашого манірного універу не просто парадоксальне, а божевільне.

Слідом за Тимофієм в аудиторію завалюється весь наш курс, який ще хвилину тому бився в нервовому припадку в коридорі, розсідається по місцях.

Сідає і Пашка, що не поспішає ретируватися з поля її помсти, і очей не зводить з професора, який усівся на кут свого столу. Той руки на грудях схрещує, ноги — в щиколотках. А в очах — чорти танцюють.

Оце так! Хто ж нашому Тимофію настрій так покращив?

— Отже, панове студенти, — гомін стихає, а напруга повисає.

І тиша, дзвінка, ненависна. А Тимофій як справжній актор мелодрам витримує паузу. Театрально.

— З причини того, що я сьогодні дуже добрий, пропоную наступне. Староста ваш за дві хвилини збирає заліковки, і всі, хто відвідував лекції, отримують тверду «четвірку». Решта приходять до мене після Нового року. І без зайвих емоцій, — припиняє спроби студентів порадіти такій удачі.

Староста наш: довготелесий блондин Дімка Столєтов, зі швидкістю світла збирає заліковки і бухає стопку перед Тимофієм. І поки той ощасливлює отетерівших однокурсників, я спинним мозком чую, що неспроста все це. Мабуть, дзвінок виявився архіважливим, раз Тимофій вирішив швидше згорнути іспит. 

Тим часом, аудиторія швидко порожніє і ми залишаємося в ній втрьох. І під сміхотливим поглядом синіх очей незатишно.

Тимофій простягає мені заліковку.

— З днем народження, Грозовська, — з посмішкою. — І покваптеся. Вас там чекають. А то ж і правда вкрадуть.

— А звідки Ви…

— Іди, Софіє, — чомусь строго і на «ти», — а то я можу і передумати. І фіг ти мені іспит здаси, зрозуміло?

Киваю, чітко розуміючи, що цей може і все літо промурижити. Просто так, щоб не розслаблялась, так би мовити. З Пашкою рухаємо на вихід. Але вже в дверях до нас доноситься тихе:

— Поля, не йди.

Обертаюся на подругу. Та завмирає з таким враженим виглядом, що мені стає страшно.

А потім:

— Соня, ти йди, а я…

Я лише киваю, м'яко посміхаючись. Все ясно з цими двома. Дівчата йому не подобаються? Ну-ну. Закривши за собою двері і дочекавшись клацання замка покидаю стіни універу.

А на вулиці лопатий сніг пластівцями кружляє в повітрі, встеляє білим килимом ступені універу, ховає під собою безсоромно-руде диво, що дивиться на мене осиними фарами. Лупоочік. Граціозний. Вабливий. Неймовірно швидкий і абсолютно чужий місту з його правилами.

І контрастом чоловік у всьому чорному: туфлі, штани, коротке розкрите пальто з піднятим коміром і чорна водолазка під ним.

Серце пропускає удар.

Чоловік абсолютно безтурботно посміхається, не зводячи з мене бурштинових очей.

Ще один пропущений.