7.

Фиркаю невдоволено, але хто мене слухає, веде ось за собою, переплів наші  пальці. А долоня у нього гаряча і сильна. Шкіра шорстка, лоскоче, народжуючи табун мурашок.

Я дивлюся, як переплетені наші пальці: смагляві його і білі мої. Дивне відчуття правильності поселяється всередині, що не хочеться їх розчіплювати.

І я дозволяю собі розглянути Влада ближче, поки він відволікся на дорогу; вишукую нові, ледь вловимі риси.

Руку простягни, торкнутися можна його гострої вилиці з білястим штрихом шраму; його темної щетини, зовсім короткої і напевно колючої, як і він сам; тонкої вінки на скроні, що вистукує пульс, або спробувати розгладити павутинку зморшок у рудих, що золото, очей. Провести подушечкою пальця по горбинці на носі і нижче по зігнутим в усмішці губам, вивчаючи. І жага дотику нестерпна, що мені доводиться стиснути кулак і заховати його в кишеню джинсів.

І тут же опиняюся спійманої на гарячому.

— Не соромся своїх бажань, Совушко, — і, підморгнувши мені, заштовхує в відчинені двері.

Не соромитися? Легко!

Розвертаюся на п'ятах, уткнувшись обличчям у груди Влада, що важко здіймаються і опускаються, наче йому складно дихати. Піднімаю голову, ловлячи його потемнілий погляд. Серце пускається в танок, геть позбавляючи гальм. І нехай. Сьогодні можна все.

Піднімаюся навшпиньки і ледь торкаюся його твердих і гарячих губ. Проводжу язиком по нижній, злегка прикушую, ловлячи тихий рик на видиху. Гарячі долоні забираються під водолазку, гладять спину. А я повільно вивчаю його рот, дражнячи, пестячи, і вперше не хочеться відриватися. Вперше від одного поцілунку зносить дах і все всередині спалахує, немов сірник.

Мимоволі переступаю ногами, відчуваючи, як занило між стегон, налилося свинцем. І я обхоплюю Влада за плечі, притискаюся тісніше, потершись об нього.

Влад різко розгортає мене до себе спиною, утикається носом в верхівку, тихо сміючись. А я не в силах поворухнутися, лише притискаю пальчики до палаючих поцілунком губ, не вірячи, що все це відбувається зі мною.

Ні, я далеко не ханжа і з хлопцями цілувалася, але щоб так втратити голову, розчинитися, загубитися в часі і просторі – ніколи. 

— Йдемо, — знову кличе цей неймовірний чоловік, перехопивши мою долоню.

Киваю, захоплена сильним чоловіком.

Короткий коридор, сходи, знову двері, коридор і сходи, проліт за прольотом. Марш-кидок просто.

Я встигаю задихатися і запідозрити недобре: куди ми так високо підіймаємося? Десь на задвірках свідомості перевертається липкий противний страх, але тепло від дотику Влада не дає піддатися паніці. І я вчеплююся в його руку. Видихаю, коли ми зупиняємося біля чорних дверей. І судячи з того, що Влад нікуди мене більше не тягне – ми досягли кінцевого пункту.

— Владе, — кличу тихо, торкнувшись його плеча, провівши долонькою по його перевитій м'язами руці.

Він посміхається, не зводячи очей з моєї долоні.

— Це добре, що ти мене не боїшся, — видихає він.

І не давши схаменутися, виводить на майданчик, що причаївся за чорними дверима. Але варто мені зробити крок за поріг, як я хочу зробити ще один, тільки назад. Бігти! І як можна швидше!

Але я не даю паніці жодного шансу, як і гаряча рука Влада. Але…висота. Я з нею в дуже напружених відносинах з дитинства і те, що я стою тут і мужньо намагаюсь не втекти – багато вартує.

Заплющити очі і дихати. Повільно, контролюючи кожен вдих. Долоні холонуть і дихання збивається.

Назад. Всього один крок.

Бігти.

Але я не можу. Коліна підкошуються і…ще щось всередині не дозволяє боягузливо накивати п’ятами.

Схоже, Влад притягнув мене на тролей, що лякає під самим дахом будівлі парку.

Але раптом я розізлилася. Та що ж це?! Тут не так вже й високо. Скільки поверхів? П'ять? Шість? Хіба це висота? Дурниці!

Нічого не трапиться. Під ногами тверда поверхня. Треба просто не дивитися вниз. Я відкриваю очі з обережністю канатоходця. І стикаюся з уважним обличчям сусіда. Він не веселий. У примружених очах тривога.

— Тобі погано? — запитує, впевненими рухами обмацуючи мене і стиснувши зап'ястя. Пульс перевіряє, чи що? І, схоже, йому не подобається почуте. Хитаю головою. — Що з тобою, Софіє? — і занепокоєння в голосі справжнісіньке. А мені несподівано не подобається, що він назвав мене на ім’я. — Ти боїшся висоти?

— Все гаразд,  — і натягую на обличчя посмішку. Влад не вірить — сумнів читається в його бурштинових очах — але приймає мою відповідь. — Трохи страшно.

— Не бійся, Совушко, — ось так вже краще. —  Все буде добре.

І я чомусь вірю йому. Киваю, не розриваючи наших поглядів.

Влад посміхається. І очі його світяться диким вогнем ейфорії.

— І безпечно, — додає. Киваю. — Все буде добре. Я буду з тобою і не відпущу. Але якщо страшно, ми можемо піти.

— Дудки, — заперечую. Та що це таке, справді? Хіба я маленька дівчинка, щоб труситися від страху там, де нічого боятися? Давно виросла і поруч зі мною чоловік, який точно не відпустить – чомусь я в цьому впевнена. — Хто не ризикує, той не виграє.