6.

Зал вражає розмірами: тут уміщається дитяча зона з веселою дітворою, висотні траси з підкорювачами вершин, скалодром, ліани, мости і ще купа всього, чому я і назви не знаю.

І та сама траса, про яку говорив сусід.

Нутро літака.

Навіть знизу можна розрізнити кабіну пілота, пасажирські місця і ще якісь дрібні деталі, в які хіба що поповзом пробиратися. І від усього цього дихання перехоплює, а коліна зрадницьки тремтять. Особливо від того, що причаїлося в самому «піднебессі».

Тролей, здається.

— Ну, з чого почнемо? — бурштинові очі сусіда іскряться веселощами, а на губах – завзята посмішка.

— З усього, — посміхаюся, знову розглядаючи дерев'яні мости і строкаті дитячі майданчики.

— Ось це по-нашому, — задоволено хмикає у відповідь.

Першу трасу ми проходимо легко, балансуючи на дерев'яних перекладинах, тримаючись за мотузкові перила: ейфорія дарує крила, розбурхує.

Як же круто, з розуму зійти!

На другій я заплутуюся в ліанах і висну на них, немов муха в павутині. А коли сусід визволяє мене з пут, мимоволі лоскочучи, регочу до сліз.

Третій прохід знаменується моїм падінням з хитного барильця на розтягнутий знизу батут. Правда цього разу мені вдається впасти не одній.

Тепер ми сміємося удвох.

Після п'ятої траси ми робимо перепочинок, довго сидимо в кафе на другому поверсі, п'ємо чай і знову базікаємо. А я наївно вважала, що всі теми для невимушеної балаканини ми вичерпали ще в таксі.

Куди там!

Живопис, література, навіть коктейлі – з ним можна обговорити абсолютно все. І забути про все, просто слухаючи його м'який, хвилюючий голос, як і погодитися на найбільше божевілля.

Але все-таки випробувати нутро літака він йде сам, а я спостерігаю за ним з кафе, кайфуючи від його пластики, спритності і швидкості. Він дасть фору будь-якому моєму однолітку. І, схоже, не одна я так думаю, піймавши кілька зацікавлених сусідом поглядів. Але ж красень: засмаглий, спортивний, гнучкий. Не чоловік — мрія. Зітхаю, пожираючи його очима.

Але коли він раптом обертається, махнувши мені рукою, ніяковію, знову червоніючи.

Ох, їжачки-боровички…

— Просто ас, — Мітькін голос змушує підстрибнути на місці від несподіванки.

Відриваюся від роздивляння сусіда. Мітька сідає навпроти, поставивши переді мною піалу з морозивом. Здивовано згинаю брову.

— Шоколадне, твоє улюблене, — пояснює друг. — З днем народження, Гроза, — і посміхається широко. — Не уявляєш, який я радий тебе бачити.

— Телефони ще ніхто не відміняв, — парирую, пробуючи морозиво з розтопленим шоколадом. Смачно. — Дякую.

І дивлюся на усміхненого Зубова. Змужнів, подорослішав, хоча його руді кучері як і раніше роблять його безбашенним малоліткою, якого я колись знала. І посмішка ні крапельки не змінилася.

— Чула, ти клуб відкрив. Вітаю.

Нічний клуб в центрі міста швидко став неймовірно популярним і здобув славу самого пристойного закладу подібного роду: ні наркоти, ні сексу. Все в рамках закону. І обстановка там затишна: жива музика, професійні танцівниці, привітний персонал і тихі затишні зони, де просто можна відпочити далеко від суєти танцполу.

— Я радий, що ти не з мажором, — раптом видає він абсолютно серйозно.

Знизую плечима.

— Та я й не була з ним, — а от сам Гаррі, здається, думає інакше.

Квіти дарував, з поцілунками ліз. Один раз я навіть піддалася. А він так, поковзав губами, розмазуючи мою помаду, обслюнявив всю. Навіть зараз, згадуючи, хочеться витерти губи і рот прополоскати від смаку жуйки, яку він мусолив без кінця.

— Ось і славно, — видихає Мітька, клацнувши мене по носі.

Я збентежено потираю кінчик носа і помічаю сусіда, який рухається саме до нас.

— О, Владе, — посміхається Мітька, простеживши мій погляд.

Влад, значить.

— А Влад — це…

— Просто Влад, — відповідає сусід, що вже підійшов.

— Ось і познайомилися, — бурчу я, старанно уникаючи його пильного погляду, що діє на мене абсолютно дивним чином: бентежить і зриває в галоп моє серце.

Грюкнувши здивованого Мітьку по плечу, Влад раптом хапає мене за руку, витягуючи з-за столу. Тепер ошелешено дивлюся на нього я.

— Нам вже час, — заявляє.

— А…

— Побачиш, — перебиває на півслові.