5.

Ми обертаємося удвох, з приголомшенням втупившись на величезного чоловіка з густою рудою шевелюрою, який насувається на нас кремезною скелею і посміхається в усі тридцять два зуби. Один удар серця, ще один і приходить впізнавання: Мітька Зубов! І ведмежі обійми, що стиснули наче лещата і супроводжуються радісними не по-дорослому криками.

— Гроза! Неймовірно! Аааа! А гарна яка! Лялечка просто!

Він ненадовго відсуває мене від себе, розглядає, не вірячи, що я – це я. Регоче. А після знову стискає в своїх лапищах. Я намагаюся вирватися, але це все одно що рухати гору: ніяких шансів. Тому я смиренно чекаю, коли ж мене поставлять на землю. А Мітя смикає, обіймає, здавлюючи до хрускоту в кістках, і сміється радісно. І скільки б ці обійми тривали —невідомо, якби не рівний, але владний голос за спиною:

— Дмитре, припиняй мою жінку лапати.

Зубов завмирає кам'яною статуєю і дивиться поверх мого плеча. А я вивільняюся з його лапищ і обертаюся до того, хто назвав мене своєю. Але крім сусіда нікого не виявляю. Переводжу погляд на Мітьку, потім на новоявленого власника. Останній підморгує мені, а Мітька раптом широко посміхається і крокує до сусіда. Вони обмінюються рукостисканнями, як давні приятелі.

Нічого собі!

— Ти давно повернувся? — запитує Мітька.

— Пару днів всього, — дивиться на Мітьку по-батьківськи тепло і поплескує того по плечу.

— Сашко буде радий, — басить Мітька, — він же давно тебе чекає, у нього ж там, ааа, — розводить руками і дістає з кишені мобільний, але сусід перехоплює його зап'ястя.

— Не треба, Дмитре. Бачиш, я сьогодні на побаченні, — і знов підморгує мені.

Мітька хитає головою.

— На побаченні? — немов не вірячи, перепитує давній друг, втупившись на нас. — А як же... — але осікається під жорстким поглядом сусіда.

Цікавенько.

А Мітька струшує своїми неможливими кучерями.

— Мені ж ніхто не повірить, — каже він скрушно.

— А ти нікому не зізнавайся, — підказую я.

— Але про тебе ж весь інтернет сурмить!

— І що ж там про тебе сурмлять, Сова? — звівши брови, вкрадливо цікавиться мій безіменний сусід.

— Та брешуть напевно, — втручається Мітька.

— Зубов, йди до біса, — хмурюся я.

Тому що слова про інтернет, який напевно обговорює моє вигадане весілля, мені зовсім не подобається. Як і мовчання героїв цієї новини.

— І все ж, — не вгамовується сусід, скоротивши відстань, і жестом власника обіймає мене за талію.

Дихання збивається від його дражливого запаху, змішаного з морозом. І жар хвилею прокочується по тілу, пульсом застряє в скронях, обпалює обличчя. І раптом стає цікаво, а який він у ліжку. Дивне бажання спробувати його на смак, торкнутися його гострих вилиць, пройтися губами по грудях, злегка покусуючи, обпалює. І щоки і без того рум'яні від морозного вітру, червоніють ще більше.

— Ну не буду вам заважати, — встряє Мітька. — Якщо що, я десь там.

І махнувши в бік будівлі, впевнено рухає до скляних дверей. А сусід не поспішає відпускати мене, тримає міцно і дивиться, посміхаючись трохи глузливо, немов пропонує спробувати позбутися від нього.

Ну що ж, сам напросився. Даремно чи що мене тату навчив маленьким хитрощам.

Оманливо-ніжно ковзаю долонею по його спині від низу до верху, лохмачу вологе від снігу волосся. Він хмуриться, і рука його кам'яніє на талії. А я двома пальцями прокладаю доріжку від верхівки до потилиці, намацуючи потрібні точки.

Вдих. Надавити. Видих.

І пальці тонуть в порожнечі, а шию обпалює гаряче дихання.

— Майже зловила, — і я чую, як він посміхається.

— Наступного разу встигну, — парирую в тон йому, — якщо не припиниш мене лапати.

— Тоді я буду напоготові, — сміється, але послаблює хватку.

Я крокую вперед і, не обертаючись, входжу в будівлю. Чорт із ним, з сусідом!

Не з'їсть же він мене, справді. Нехай розважається, а я буду отримувати задоволення. У тому числі і від його дотиків. І губи самі розтягуються в усмішці.

Відчуваючи спиною пильний погляд, йду по коридору повз роздягалень, де доводиться зняти верхній одяг. Біля дверей стикаюся з сусідом: куртку він зняв, залишившись в чорній футболці, темно-синіх джинсах і спеціальних кросівках, виданих вже тут на ресепшені. Я теж в таких. Чорні з яскраво-зеленими шнурками і в тон їм літаками на боках.

— Спецзамовлення, — пояснює сусід, демонструючи мені літаки-копії моїх. — Зуб з дитинства на літаках схиблений. А ці ще й світяться в темряві. Хоча, — чеше потилицю, — досі не в'їжджаю, навіщо їм світитися, якщо темряви в парку не буває.

— Зате дітлахи в захваті, — помічаю, поворухнувши носками кросівок.

— О так, — простягає весело. — У мого приятеля племінниць не витягнеш звідси. Мені іноді здається, через пару місяців вони і семиметрівки підкорять.

І я посміхаюся, жваво уявивши собі своїх двоюрідних сестер, які теж тільки і марять цим парком: тролеями, підвісними мостами, канатними дорогами та іншої фігнею. Дивуюся, як вони мене досі сюди не затягли. Адже намагалися. Тато врятував. Він у мене такий: сказав, як відрізав. Малявки його побоюються і поки не наважилися, щоб заперечувати або, боронь боги, не послухатися. Мама лише посміюється, спостерігаючи за ними. А я ловлю себе на думці, що не вистачає батькові парочки власних карапузів.