4.

Тато дзвонить, коли ми вже під'їжджаємо до будівлі мотузкового парку, а у мене вичерпалися всі теми для розмов.

— Невже моя принцеса, нарешті, згадала, що вона дівчина і вирішила відірватися на повну? — у його голосі лише тепло і ніжність.

— Розсекретив все-таки, — посміхаюся, косячись на задумливого сусіда.

За час нашої поїздки ми обговорили, здається все, що можна: від музичних уподобань до кінопрем'єр. Правда, на музиці ми зчепилися. І я з жаром доводила, що рок теж музика і в цьому жанрі є пісні, які «торкають». Сусід же вперся в класику, легко парируючи кожен мій аргумент. Навіть погодився на доказ неодмінно вислухати всі мої улюблені пісні, як я раптом піймала його зіщулений погляд, в якому танцювали веселі чортенята.

Він же просто знущається наді мною! Веселиться, поганець. Навмисно підбиває, розпалюючи.

І коли я, палаючи праведним гнівом, розвернулася до цього нахаби, він лише розсміявся. Його м’який тихий сміх прокотився по шкірі ласкавим дотиком, наче пір’їною полоскотали. І я, здається, зависла, впитуючи в себе цей справжній чоловічий сміх, який варто запечатати під сімома замками і нікому не показувати. Я вже мовчу про те, щоб хтось окрім мене його слухав, тому що володіти таким сміхом – це найнебезпечніший злочин. Краде серце без права на апеляцію.  

А потім він зробив те, що не повинен був робити ось так, під пильним поглядом таксиста – подався до мене, піймав локон, що вибився з коси, накрутив на палець і відпустив, наче маленьку пружинку. А я, здається, увесь цей час навіть не дихала, тому не одразу зрозуміла, що мій сусід тихо відповів, що зі мною дуже цікаво сперечатись.

— Чому? — тільки і спитала, не впізнаючи свій хрипкий голос.

— Ти стаєш неймовірно красивою…  

І саме тоді подзвонив мій татусь, наче відчув, що зараз його донька зробить щось таке, чого ніколи не робила – поцілує незнайомця.

— І як я розумію, твої подруги не в курсі? — татів голос нагадує про реальність.

— Правильно розумієш, — на цих словах сусід обертається, дивиться задумливо, ніби важке завдання вирішує.

— І новина про прийдешнє весілля сильно перебільшена, — продовжує весело.

— Угу, — посміхаюся на весь рот, не дивуючись, що тато в курсі подій. Навіть не читаючи глянцю і не дивлячись випуски новин — він завжди все знає. І як тільки йому вдається? Колись я у нього запитала, а він лише клацнув мене по носі: «Робота у мене така».

Так, робота у нього дійсно була така…непроста, адже бути першою людиною країни зі списку «Форбс» дуже нелегко. Саме тому я завжди намагалася не додавати татові зайвих проблем. Мені здається, я справлялась з цією задачею на відмінно.

— Я сподіваюся, він вартий того.

Хто? Сусід, навіть імені якого я не знаю? Напевно, я занадто пильно втупилася на нього, тому що він раптом підморгує мені і тихо сміється. Тим самим сміхом, що, здається стане моїм особистим афродізіаком. Тому що варто його почути, як я перетворююсь на безмозке желе.

Ну що за халепа?

Видихаю і не зводячи з нього лукавого погляду, видихаю в трубку:

— Можливо, я навіть заміж за нього піду.

Сусід давиться власним сміхом. Ось так краще. Нічого тут зваблювати цнотливих дівчин. Вірніше, одну цнотливу дівчину, яка, здається  зовсім втратила глузд.

— Тоді обов'язково дай йому мій номер, — веселиться батько. 

— Як тільки сама дізнаюся, так відразу, — посміюючись, видаю я. — Тобі першому, тату, ти ж знаєш. 

— А ти взагалі давно з ним знайома? — питає тато, увімкнувши суворого керівника.  

— Дай-но подумати, — зводжу брови на переніссі, зображуючи глибоку задуму. Поруч пирхає сусід, тому що він на відміну від мого улюбленого татуся, бачить усі мої кривляння. Ну і нехай, адже цей спектакль саме для нього і розрахований. Нехай насолоджується, поки є можливість. Я не щодня така…божевільна. — Я взагалі з ним незнайома.

— Софіє! — гаркає батько. Йому не подобається, коли я припиняю бути дорослою дівчинкою і глузую у серйозних розмовах. Хоча наша розмова спочатку не була такою. І чого він сердиться?  

Хоча можливо я перегнула палицю. Але скільки можна вже. З таким тотальним контролем я старою дівою залишуся. Жваво уявивши себе старезною і самотньою старою, здригаюся. Ну вже ні, це не по мені.

— Тату, я вже давно виросла! Може, вистачить мене контролювати? Мені вже двадцять! Двадцять, тату! Повнолітня вже, розумієш?

— Розумію. Навіть не знаєш, наскільки добре я розумію, що ти вже виросла. І саме тому я ще дещо розумію, Софіє, — відповідає батько грізно, а потім зітхає втомлено. — Я просто хвилююся за тебе, принцесо.

— Я знаю, тату. Але я це я. І потім, я вже давно спокійно живу і нічого з того, що ти розумієш, зі мною не траплялося. І не трапиться, тату. Я же розумна дівчинка.  

— Розумна на мою голову, — фиркає тато.

Я знаю, що він непокоїться за мене, але я не можу жити в його тіні. І не хочу, як і ставати його спадкоємицею, хоч і дуже схожа на нього, як каже моя улюблена матуся.

— Ну що ж, принцеса, тоді відірвись на повну, — хмикає він весело.