2.

Це ж треба було так попастися. Саме сьогодні, коли я вирішила трохи похуліганити. І тут – глядач, та ще який! Той, що розбурхує скажену фантазію, про наявність якої я навіть не підозрювала.

Тримай, Софо, подаруночок на свій маленький ювілей.

Притулившись потилицею до стіни поруч із вікном, не втримуюсь і вибухаю сміхом. А яке у цього незнайомця було обличчя, коли мене побачив всю таку красиву і без одягу. Ох, сподіваюсь, йому сподобалось побачене. А то якось образливо, якщо не сподобалось. Дарма я зганьбилась, чи що?

Посміюючись, добираюся до ванної кімнати. Приймаю теплий душ, змиваючи залишки морозних обіймів, але з голови не виходить ранкова листівка від подруги. З чого б це їй повідомляти про мої неіснуючі заручини на весь світ?

Вона ніколи так не жартувала, тому що це трохи попахувало підставою.

На кухню варю собі каву, тому що мій мозок, якому не дали виспатися у свій вихідний, відмовляється працювати без гірко-солодкого допінгу. Врубаю на повну свій улюблений важкий рок і чекаю, коли включиться  ноутбук.

Щось не давало мені спокою. Якась думка зуділа у скронях. Якщо Тіна повідомила про моє скоре весілля і навіть відмітила мене з моїм начебто нареченим, то чому про це мовчить сам Гаррі?

На нього це дуже не схоже.

Підхоплюю джезву, наливаю у чашку кафу з ароматом чорного перцю. Барабаню пальцями по стільниці, очікуючи завантаження системи. Дуже цікаво розібратись, що до чого.

Заразом намагаюсь додзвонитися до Гаррі, але телефон поза зоною. А подругу набрати не встигаю — дзвонять у двері. Та наполегливо так, немов кінець світу якщо не настав, то ось-ось нагряне. Відкладаю телефон, залпом допиваю остиглу каву, швидким кроком перетинаю коридор і відчиняю двері, в глибині душі сподіваючись побачити на порозі нововиявленого нареченого або жартівницю-подругу.

Але, на жаль.

Моєму погляду постає височенна, що займає весь дверний отвір пухнаста ялинка. У квартирі негайно запахло хвоєю і морозом. На її зелених гілках, що лоскочуть плечі через поріг, місцями блищить сніг.

Раніше квіти, тепер ялинка. Я дивлюся на це лісове диво і, вставши на носочки, намагаюся розгледіти, хто ж притягнув її мені на поріг.

І дарувальник не змушує себе чекати.

— Доброго ранку, — доноситься з надр ялинки чоловічий баритон: м'який і витриманий, як дороге вино.

І смутно знайомий.

— Як сказати, — бурчу, намагаючись розглянути «Діда Мороза». — А ялинка кому? — запитую.

— Гадаю, тобі. Хоча спершу я вирішив, що ти вирішила її викинути.

— Та я взагалі перший раз її бачу, — хмикаю, відкинувши затію розглянути співрозмовника, як безнадійну.

І пропустивши повз вуха його просте «ти», наче ми сто років знайомі.

— Ну раз так, тоді відійди, Снігуронько, — і не встигаю зреагувати, як опиняюся присунута до стіночки, а зелене колюче диво займає весь коридор.

— Ти часом не офігів? — обурююся, дивлячись на широку чоловічу спину.

— Є трохи, — парирує він.

І впевнено йде у вітальню. Настільки впевнено, ніби бував у моїй квартирі.

— Гей, Морозе, йшов би ти лісом, а.

— Обов'язково, — веселиться він. — Тільки ялинку поставлю, — і дійсно ставить у самий центр вітальні.

Відходить на крок, приміряючись. А я теж приміряюся, куди б врізати йому. І пару містечок особливо вразливих знаходиться відразу. Зупиняє лише одне: виволакувати бездушне тіло з квартири мені, а це, судячи з немаленького зросту нововиявленого Мороза, буде важкувато. Та й викликати поліцію, як і турбувати тата в його день народження не хочеться. Зрештою, цей незнайомець нічого поганого не робить, тільки ялинку ставить. А я стою, плечем притулившись до одвірка, і з посмішкою спостерігаю за незнайомцем.

А він раптом, не випускаючи ялинку, вивуджує з кишені жовтий тюльпан і, розвернувшись до мене, простягає квітку.

І я раптом впізнаю його: двірник.

Згадавши нашу першу "зустріч", щоки червоніють, і я машинально відступаю назад, але заплутуюся у власних ногах. Ялинка з гуркотом падає на підлогу, а переді мною виявляється смагляве і цікаве обличчя, з домішкою чогось азіатського: високі вилиці, розкосі очі, руді, що золото. Привабливе, дуже яскраве обличчя, яке неможливо не запам’ятати. І пахне від нього смачно: вітром і дорогим парфумом, а ще трохи бензином і багаттям. І руки, які смикнули мене назад і тримають міцно, сильні і гарячі.

І сам він міцний увесь, впевнений у собі, так і пашить силою. Хижою до кожного натягнутого нерва.

— Ти в порядку?

Киваю, не відриваючись від раптом потемнілих очей з іскорками веселощів.

— По-моєму, тобі вже пора, Морозе.

— Я б з радістю, Снігуронько, — поставивши мене у вертикальне положення. — Але твоя ялинка мені шлях перегородила.

Я обертаюся, втупившись на ялинку, яка дійсно займала майже всю кімнату і верхівкою акурат впала в дверний отвір, і ледь стримую обурення.

Ні, він відверто знущається наді мною: ялинку йому переступити, як нічого робити. Але замість цього вивертаюся з його рук, підходжу до диво-дерева, перехоплюю шорсткий стовбур і тягну на себе, звільняючи дверний отвір.