Розділ 10 Здобуття і втрата (частина 3)

—    Летимо до школи. – тільки й мовив Елвін і сходинки рушили.
Ми летіли немало. Пролітали ліс, площу, людей. Вони просто гуляли по парку, переходили дорогу, але швидше перелітали на сходинках. Люди вже не ходили на ногах, вони гуляючи просто літали. Я подумала, що це неправильно. Чому ми не користуємося тим що маємо? Чому ми лише полегшуємо собі життя і приводимо себе до ліні? Люди стали дуже лінивими. І вони навіть спортом не займаються, бо завдяки чіпам можуть спокійно підтримувати своє тіло в формі. Але це неправильно. Це завжди буде неправильно для мене і страшно.
—    Елвіне, а ти не боїшся, що впадеш? – запитала Аля. Я розумію, що ти казав в ліфті, що сходинка зловить мене, але як в повітрі? 
—    Дурненька.
Дівчинка миттю побуряковіла і вже хотіла вдарити хлопця за те, що знову знущається, але вона забула, що в повітрі і чуть не перехилилася за борт. Хлопець обернувся і встиг подати мені руку, і легенько притримав за талію. 
—    Ти справді думала, що зі мною впадеш? – посміхнувся він.
—    Уяви собі думала. – сердито відрізала я.
—    Ніхто звідси не падає. Навколо сходинки існує прозорий, як скло захисний шар. – продовжив він.
—    Тоді чому ти притримав мене? – зненацька запиталася Аля.
—    Так веселіше. – хитро посміхнувся хлопець і відпустив мою руку.  
  Елвінова сходинка рухалася впереді, а моя летіла за ними. Ми вже були близько, а коли долетіли, то хлопець зупинився перед галактичним вікном, через яке можна було потрапити в бібліотеку четвертого поверху. 
—    Це вікно 4-того поверху.
—    Дякую, ніби я здогадатися не можу. – подивилася докірливо на хлопчину.
Проте він не звернув на це увагу:
—    Ми злегкістю пройдемо через вікно, як привид через людину. 
І тут в мене з‘явилося питання: «Хіба привиди існують?»
—    Попереджаю на нас чекає велика та довга кімната з якої непросто вийти. – продовжив він і усміхнувся.
—    Тоді чому ти усміхаєшся? – здивувалася я.
—    Ніби ти незнаєш. 
—    Я тебе по лиці вдарю. 
—    А чому не по руці? – знущався він.
—    Заткнись. 
Хлопець зістрибнув зі сходи і плигнув у вікно.
 І тут я зрозуміла, що знову прийдеться стрибати над висотою. Тільки на цей раз під мною було озеро, те саме озеро, в якому я недавно вже поплавала і повертатися туди бажання не було. Проте навколо сходинки є захисна плівка і якщо я полечу вниз, то вона встигне мене спіймати, тому все буде добре. Елвін стояв через вікно і простягав мені руку. Його рука пронизувала вікно. Оце дивовижа! 
  Все, дівчинко, ти зібралася, стрибай!
 І я стрибнула, правда невдало, якби не встигла спіймати хлопця за руку, я б вже давно плавала поряд зі своїми дружелюбними видіннями акул. Елвін потягнув мене і висадив на підвіконня. Я полегшено зітхнула, все позаду. Нізвідки засяяло світло і вона сплигнула з підвіконня. Але невдало, як завжди. Її чорні туфельки підслизнулися і поїхали по підлозі, а Аля разом з ними. Все, що Елвін встиг зробити це врятувати її голову, а потім і сам від сміху впасти. Алька скрутилася сміючись і тільки й змогла вимовити:
—    Дякую. 
—    Завжди радий допомогти вічно падаючим дівчатам. – відповів заледве хлопець. 
Дівчина стала серйозна і закотила очі.
—    А без твоїх жартів не можна?
—    Ну не бреши, ти їх любиш. – розсміявся він. 
—    … .
—    Але ти впала, я не можу, ти колись навчишся ходити? 
—    І не надійся. – відповіла я.
Вона спробувала піднятися, щоб не впасти. І це дівчинці вдалося, на світове щастя.