Розділ 10 Здобуття і втрата (частина 2)

До Алі підійшла та сама жінка, що назвалася її мамою. Вона обійняла дівчинку. 
  Буря емоцій. Хаос.  
— Не переживай, все буде добре, ти тепер не одна.  
Я відштовхнула «маму»: 
— Як ти можеш мене так просто обіймати? Ти мене покинула, і ти тоже. – я вказала на «тата» і продовжила. Навіщо ви відправили мене на Землю, щоб я тепер мучилася пробуючи запам‘ятати тисячу різних формул і занять? 
— Аль. – мама не відступила, а знову спробувала обійняти мене. Ми не могли залишити тебе в ІгрОстОпІї. 
— Чому? 
— Твій дар. Дар віри. Проблема в тому, що його хотіли викрасти. І це було небезпечно. Та й до того ж, ми хотіли, щоб ти мала нормальне дитинство, не в цьому світі, де все летить з шаленою швидкістю. 
— Проте ви зробили ще гірше. Я жила там одна, сиротою. І хоч в мене були дідусь та бабуся, але я тепер взагалі не розумію чи вони справжні. Я нічого не розумію. 
— Все буде добре. Ми тепер поряд і не покинемо тебе. – сказав чоловік. 
— А як вас звати? 
— Мене, як ти чула Лідія, а твого батька Олексій.  
Я поглянула на тата, він посміхнувся. Я вже не могла стримувати сльози. Я розревілася. Мої батьки сприйняли це нормально. Обійняли мене обоє. Вони щось казали, ніби все буде добре і так далі. Я майже нічого не чула. Я просто плакала. Я вже не могла. Я була морально виснажена і фізично впринципі. В моєму житті все відбувається неймовірно швидко. Ще недавно я грала в фортуну, потім заснула чи це було навпаки? Все перемішалося. А далі я втратила хороший зір, а тепер знову повернула. І тут ще й батьки, як сніг на голову. Будь ласка, Алінка, твоє життя фантастичне. 
  Все ж сльози в мене закінчилися.  
— Думаю, ти виплакалася, нам потрібно поговорити. – сказала Лідія. 
— Про що? 
— Про твою місію і це все.  
Ой ні. Ніби не видно, що я замучена і моя голова зараз думати не дуже хоче. 
— Проблема в тому, що тобі не вставили чіпа. 
— Чіпа? 
— Ну кода, іншими словами. – сказав батько. 
— Лікар Сом хотів провести експеремент, бо ніхто не може вижити тут без цього кода. Код захищає від хвороб і створює імунітет. Тому якщо захворієш, то код зразу вилікує. Його вставляють в зап‘ясток на лівій руці. У всіх дарвіків та ігриків він є. Проте через те, що ти прожила довгий час на Землі цей чіп тебе знищить. В буквальному сенсі. Твій організм таке не витримає і ти помреш. 
— Виходить, що цей чіп для всіх рятунок, а для мене кінець? – перепитала Алька. 
— Так. – відповів батько. 
— Прикольно. – посміхнулася дівчина. 
— Тобі весело? – здивувалася мама. 
— Ні, мені ні краплі не весело. Розуміти, що ти водночас особлива, але ця особливість може тебе знищити, не дуже круто. А ще я розумію, що якби ви не прийшли і все не сплуталося, то через цей експеремент, я була б в гробу.  
— Звучить це жахливого. – мовив батько. 
— Згідна. – мовила я. 
— Добре, Аль, ти вибач нас, але ми мусимо йти. За тобою пригляне Елвін. – сказала Лідія. 
Вона підійшла, поцілувала мене в щічку обійняла і побігла, батько зробив те саме.  
 Я рушила за ними і на виході стояв Елвін. Я завмерла. Проте підходити до нього мені й не прийшлося, хлопець за мить був біля мене і обійняв мене. Він стиснув мої плечі так, ніби ніколи не хотів відпускати. Я спочатку розгубилася, а потім обійняла його у відповідь. Він промовив лише чотири слова, які я вже знала і рушила за ним: 
— Ходи на четвертий поверх. 
В мене з‘явилися питання, як ми підемо на четвертий поверх і де ми взагалі, але питатися мені не прийшлося. Хлопець, ніби знав мої думки наперед, а я лиш думала в своїй голові, як він мене так добре знає.  
  Ми йшли повз різні коридори, приміщення. Тут навіть був не один ліфт, але ми в них не сідали. Хоча ліфт?! В 3018 році?! Я думала люди щось цікавіше придумають, а вони й придумали, просто спочатку я не помітила. Після кільканадцяти поворотів ми зайшли в ліфт. Правда, важко сказати, що зайшли, бо в нього не було підлоги. І моє лице було стривожене. Чи може це підлога прозора? 
— Ти хочеш сказати, що ми зараз зайдемо сюди? Тут ніби немає підлоги, чи вона прозора? 
Елвін розсміявся і відповів: 
— Ми на сходинках будемо. Звісно, ти не будеш ступати вниз, щоб потім невідомо, куди впасти.