Розділ 5 Айк'ю та інші дрібнички

РОЗДІЛ 5 «АЙК‘Ю ТА ІНШІ ДРІБНИЧКИ»
       Аля прокинулася. Хоча далі хотіла спати. Сон, що їй снився був занадто божевільним. „Ну як зайчики можуть боротися за один великий пончик? Що за дурня інколи мені сниться? Але ті всі зайчики були такі милі…” – подумала вона. В кімнаті була прохолода, березневий ранок. Дівчина тільки тепер запримітила вікно. Фіранки були ніжно-срібного кольору. Вона виглянула і замилувалася. Гірський пейзаж, а внизу озеро. Так красиво. Вершечки гір покриті снігом. А з хмар прокрадається сяюче сонце. Птахи співають і вирують навкруги цієї природи. Дівчина любить гори, захоплюється ними, як найпрекраснішим на землі. Ті відчуття, які вони дарують неймовірні. Підніматися чи спускатися. Все захоплююче, хоч і не легке. Але ніщо не дається даром. Хочеш—іди, хочеш—роби, але не сиди, бо просидиш все життя. Життя без цілі, не життя, а просто існування. Аля ще раз подивилася вглибінь гір і опустила погляд. Під підвіконням ліз зайчик. Сказати, що вона здивувалася це нічого не сказати. Аліна вирячила очі і просто дивилася з шокованим поглядом.
—    Привітик! – привітався зайчик.
—    Привіт… - досі перебуваючи в шоковому стані відповіла вона.
—    Ууууууууу, а як тебе звати? 
Зайчики говорять, зайчики говорять, що мені робити? Як він може говорити? Але нічого з подуманого вголос не промовила.
—    Аля…
—    Мертрополіс? – запитав він.
Ааааааааааааааа. Як заєць може знати моє ім‘я? Ой, яке ім‘я, прізвище! – подумала вона і луснула себе по лобу. Цей жест зауважив зайчик, який досі тримаючись лапками за стінку, дивився на неї. В нього проникливі синьо-голубі, великі очі.
—    Що не вгадав? – сумно сказав він.
—    Вгадав? То ти вгадував? Ех, ні, вгадав, це моє прізвище. - зітхнула дівчина.
—    Тоді добре. – усміхнувся він.
—    Ага. – надула губи вона. 
—    А ти чого надулася? Впустиш мене до себе?
—    Тебе? – очі в неї полізли на лоба.
—    Так. – ще миліше усміхнувся він і замахав головою. – Мені тут не зручно з тобою говорити. – розвів лапками він і Аля миттю спохватилася, впіймала його за лапку, а то б ще секунда  та милий зайчик, став мокрим зайчиком.
Дівчина підняла його на підвіконня. І подумала про Алісу в країні чудес та сервіс з столиком. На її полегшення в кімнаті з‘явився сервірований столик з двома кріселками, одне з яких було більше. Бордово-прозорий стіл і чашки, кремового кольору з намальованою на кожній з них по одній пастельно-фіолетовій фіалці. Чайник старовинного вигляду, також кремовий з великою фіалкою. Алька усміхнулася, явно задоволена своєю роботою. 
—    Запрошую в гості. – мовила вона зайчику.
—    Аль… Аль… Ти мене врятувала, ще б трішки і… Дякую…. Я перед тобою у боргу.
—    Не потрібно, не люблю борги. Будеш чай чи каву? – швидко перевела тему дівчинка.
Вона відійшла від підвіконня і попрямувала до столика. Аліна знала, що зайчик вибрав чай, напевно тому, що ще не чула, щоб зайці пили каву.
—    Як тебе звати?
—    Морквик.
—    Морквик? – перепитала вона і вибухнула сміхом.
—    Ех, у всіх така реакція, я б хотів змінити ім‘я. 
—    Нащо? Воно прекрасне! Я б тоже хотіла щоб мене назвали або Морквик, або Цюця, або Бульбашка, ці слова такі милі.
—    Знаєш, що ти ненормальна?
—    Ага. Сідай за стіл.
—    Уже біжу. – він сплигнув з підвіконниці і пострибав до вищого стільця.
Аля уявила печеньки та вони з‘яивлися на столі.
—    Уууууууууу, печеньки з шоколадними крихтами, а це що печеньки политі шоколадом? – радо запитав він.
—    Знала, що тобі сподобаються.
—    А це який чай?
—    Малиновий.
—    Ти його любиш, Аль?
—    Обожнюю…
—    Я тобі повинен віддячити. І в мене є ідея. Не заперечуй. – помахав вказівним пальцем Морквик.
—    Я буду служити тобі.
—    Що??? На жаль, вибачай, але я проти рабства.
—    Ти не зрозуміла. Я буду тобі другом, домашньою тваринкою або незнаю. Таяк в тебе є робот, так і я буду.
—    А нащо?
—    В нас зайців є правило. Ми проти того, щоб залишатися в боргу. Тому доки я не верну борг, тебе не покину.
—    Значить тоді, коли ти мені врятуєш життя, ти мене залишиш?
—    Правильно. – усміхнено відповів він.
—    Морквик, але це ж твоє життя. Ти повинен насолоджуватися, а не витрачати його на мене.
—    Що так впевнена, що тобі не буде загрожувати небезпека?
—    Навпаки. Я більш, ніж впевнена, що мені є чого боятися.
—    Не переживай, я тебе захищу.
—    Ага, ти тут як тут. Принц на білому коні, тільки от тобі треба чорного коня, а то вже білий, як сніг.
—    Смішно-смішно. – перекривив Морквик.
Алін погляд впав на годинник. Стрілка стояла на 10 годині.
—    Ой, я запізнююся! – вигукнула вона, та так голосно, що робот примчався за лічені секунди.  
—    Подивися на годину, в мене ж на 8 заняття! – мовила Аля.
—    Аліно, заспокійся! Твої заняття на годину, яку ти сама собі поставиш, але як ти сказала на 8, то тепер вони на восьму.
—    Що?
—    Кожен в цій школі сам назначає час початку занять. В когось вони о 12 годині, в когось о 10 годині. Але це все залежить від того, який час вони скажуть першим. Ти нечайно сказала 8, тому в тебе на восьму.
—    Ой, блінчик, а можна якось змінити.
—    Тільки в наступному семестрі.
—    Ех, а ти не міг мені це раніше сказати а?
—    В мене айк‘ю лише 157.
—    Лише?
—    А в тебе що нижче? – здивувався робот.
—    113.
—    Ти виходить тупа.
—    Ей! В нашому світі цей показник вважається вище середнього! – розсердилася дівчина.
—    А в нас інтелектуальна відсталість.
—    Ого-го. Заберіть мене хто-небудь з цього світу. – застогнали Алька.
—    І не мрій!
—    Вибачте, що відволікаю вас від розмови, але Аль зміни час на 10 год і швидко. Просто повторюй на 10, на 10.
—    Ок. – вона почала повторювати і повторювати.
Враз дівчинці прийшло повідомлення на телефон. Там писало: «Привітик, маленька Алька, дивись у тебе заняття починаються о 10 годині, не переживай, що вже 10, у перший день можна запізнюватися). Ось ще що… Ти ж вчора не забрала свій чемодан. Я не здивуюся, якщо ти про нього навіть не згадувала. Але попрошу тебе піти в хол і забрати його, бо учні ходять там, і спотикаються через нього. Думаю, ти розумієш серйозність ситуації. Тому біжи зараз же, а потім на уроки. Якщо що пиши, я буду давати тобі різні вказівки. Доречі, чуть не забув, назви свого робота, це обов‘язково.» 
—    Ой! – скрикнула вона.
—    Що таке? – запитали зайчик і робот одночасно, а потім одразу кинули злісні погляди один на одного.
—    Мій чемодан у холі!
—    Мда, біжи давай. Стоп! А хто це тобі пише? – сказав робот.
—    Секрет, а що заздрісно? 
—    Та ще б! – розізлився робот. А що тобі окрім цього пишуть?
—    Щоб дала тобі ім‘я.
—    Ооооо, нарешті, я думав, ти сама до цього не додумаєшся.
—    Якщо я така розумна в твоїй голові, то нічого оригінального тобі не придумаю і будеш зватися просто РОБОТОК, задоволений? – скрикнула Аліна.
—    Ти жартуєш?! Це найкраще ім‘я! Бо всі своїм роботам придумають неймовірні імена, але простих імен ніхто не дає. Спасибі, Аль!
—    Нема за що.
—    Вибачте, що перериваю, Алінко, забери свої валізи нарешті. – сказав Морквик.
—    Точно! Чому ж я все так забуваю! 
Аля не довго думаючи вибігла, двері закрилися і тут вона зрозуміла, що абсолютно незнає дороги. «Ну нічого, спробую навмання!» - весело подумала Аліна.