Глава шістнадцята.

Зараз вони саме готувалися спускатися з гори.
Тиша на вершині стояла така, якої не буває в звичайному світі.
Вітер свистів у скелях, десь далеко кричав птах, але між цими звуками не було жодного з тих, до яких вони звикли за все своє життя.
Жодного гудіння далекої лінії електропередач. Жодного шуму автомобільної траси. Жодного ледь чутного гуркоту літака у височині.

І найголовніше — жодного електричного сигналу.

Віктор ще раз перевірив сканери — професійні пристрої, здатні вловити найслабший радіосигнал за десятки кілометрів. Екрани всюди були порожніми. Абсолютно. Жодної позначки, жодного сплеску, жодної хвилі.
Лише їхні маяки для дрона.
Він перемкав діапазони. Потім ще. І ще.

Нічого.

— Усе ж таки цікаво, куди сигнали поділися, — пробурмотів він, не стільки звертаючись до когось конкретного, скільки думаючи вголос. — Тиша в усіх діапазонах... Абсолютна... Жоден сканер нічого не знаходить... Ані рацій, ані супутників...

Він підняв очі від пристрою й обвів поглядом обрій.

— Такого навіть у печерах не було. Повна тиша. А ми на верхівці найвищої тутешньої гори. Тут сигнал мав би ловитися звідусіль.

У його голосі прозвучала нотка, якої раніше не було, — не тривога, але щось близьке до неї. Розгубленість аналітика, який зіткнувся з надійними  даними, що не вкладаються в жодну модель.

Даніель, який стояв на краю скелі й дивився вниз, на долину, повільно обернувся.
Його обличчя було спокійним, навіть розслабленим, але в очах горів той самий вогонь, що й завжди, — вогонь людини, яка звикла не вирішувати проблеми, а використовувати їх.

— Забудьте про сигнал, — сказав він, і його голос прозвучав напрочуд буденно. — І про весь світ. Ми у відпустці.

Він розвів руками, ніби охоплюючи весь краєвид навколо.

— Подивіться на це. У нас є генератори й сонячні панелі.
Навіть кондиціонери, якщо стане спекотно.
Їжі — на місяць.
А дичини... — він кивнув у бік далекої річки, де в телескоп було видно стада, що рухалися до води. — Дичини скільки завгодно.

Він зробив крок до центру площадки, де стояли інші.

— Зараз ми насолоджуємося життям.
Світ зачекає. Всі проблеми зачекають.
Ми на відпочинку.
Важливі лише наші плани.
Все інше пізніше. Після відпочинку.

Віктор кивнув і почав ховати сканери.
Але Даніель ще не закінчив. Він подивився вниз, туди, де серед хвилястих пагорбів ледь вгадувалася смуга старої дороги, де залишилися машини, де Микола зараз, можливо, вже виходив до передгір'я.

Його погляд став іншим. Холоднішим. Більш зосередженим.

— А от після полювання... — Даніель зробив коротку паузу, і в цій паузі було більше змісту, ніж у всьому попередньому монолозі, — я викличу сюди спеціалістів. З обладнанням для пошуку. Із найкращим, яке тільки можна знайти.

Він повернувся до товаришів, і тепер його очі блищали — не від захвату перед краєвидом, а від передчуття великої гри.

— Хай тут хоч під кожен листочок заглядають, але знайдуть цього Миколу. Він місцевий, його тут знають. Він десь тут живе. Він не міг далеко піти.

Він підняв руку, ніби тримав у ній щось невидиме, але надзвичайно цінне.

— Якщо ці двері — це технологія... — він вимовив слово «двері» так, ніби воно тепер було написане з великої літери, ніби воно стало власним ім'ям чогось важливого, — він її мені продасть. Усе має ціну. А якщо не продасть — віддасть за борги. Або подарує за послугу. Чи обміняє на власне життя... Не важливо. Важливо, що вона стане моєю.

Він зробив ще одну паузу.

— Якщо це магічний ритуал... — він усміхнувся, але усмішка була не веселою, а хижою, — він мене навчить його проводити.
Навчить — добровільно чи ні.
З часом усе стає можливим, якщо знати правильний підхід.

Він обвів поглядом присутніх.

— Не можна пропускати таку можливість. Розумієте? Це не просто двері в якусь глушину.
Це — величезна перевага перед усім світом.
Якщо ми зможемо відкривати такі проходи... якщо ми зможемо контролювати куди вони ведуть...
Ви уявляєте, скільки це може коштувати?

Ніхто не відповів. Але в очах кожного спалахнуло щось схоже на розуміння. Не моральне розуміння — ні.
Це було розуміння вигоди.
Їх давно поєднувала жадібність.

— А тепер, — сказав Даніель, повертаючись до краю скелі, — ходімо встановлювати третій маяк.
Думаю дістати з машини снайперську гвинтівку.
Здається, тут починається справжнє полювання.

Серед загального пожвавлення —  пролунав голос, від якого всі завмерли.

Він був тихим, але в тиші вершини прозвучав як удар дзвону.

— А якщо він утече? Просто зараз...

Усі повернули голови. Це сказав Роберт — фінансовий директор, людина, яка звикла прораховувати ризики.
Він сидів на камені, досі тримаючи в руках термос із чаєм, але чай у чашці уже давно охолов.
Його обличчя було замисленим, навіть трохи похмурим.

— Ми ж залишили йому купу грошей, — продовжив він, дивлячись кудись у простір. — Вистачить, щоб перетнути пів світу.
Він же обережний і розумний.
Може здогадатися, що двері нас зацікавлять.

Він подивився на Даніеля.

— Якщо він зараз іде до містечка, то може взяти гроші — і зникнути. Просто розчинитися.
Заховатися будь де...
Як камінь посеред штормового моря...
А ми навіть не знаємо, де його шукати.
Жодної інформації про нього...
Окрім відвідин містечка і крамнички... Раз у кілька тижнів...
Не питали про його друзів в інших місцях... Про його країну...
Навіть не враховували, що він нам ще буде потрібний... Думали лише про шлях сюди...
Що потім його можна відкинути... Як серветку...

Запала тиша.

Це була та особлива тиша, яка настає в момент усвідомлення власної помилки. Кожен із них подумки прокрутив у голові одну й ту саму картину: Микола повертається до крамниці, бере гроші, які вони ж йому й заплатили, і зникає.
Зникає разом із таємницею «дверей», разом із знанням, яке вони тільки-но почали усвідомлювати.
І вже подумки встигли привласнити...
Вже планували продавати...